Нік Ремені - Таврований

На золотій стерні, — Кує йому зозуля Століття в гущині. А вітер гладить русе Волосся на чолі… Не діждеться матуся В далекому селі. Їй потім хтось розкаже, Як син її Іван Трощив навалу вражу В загоні партизан. І як за Батьківщину, За цвіт свого села, За вільну Україну В бою упав з сідла…

Застілля завершилось. Радик пішов в обнімку з медсестрою санчастини Лідою Соловйовою. Брати довго дивилися за ними з вікна.

— Природа своє бере, — сказав Семен Васильович.

— Навіть війна не може перешкодити цій природі, — підтримав його Костянтин Васильович. — Люди зустрічаються і одружуються при будь-яких обставинах. Ні Гітлер, ні Сталін їм не указ.

Глава 4. Нерівний бій
1

Наприкінці травня, початку червня сумські партизани відпочивали в розташуванні з’єднання Олександра Миколайовича Сабурова. Вони розбили стоянку в густому листяному лісі на березі річки Уборть.

Стояла тиха сонячна погода. В повітрі пахло м’ятою, листям дуба та осики. Скрізь переважали соковиті зелені фарби.

Комісар і начальник штабу «розсупонились». Зняли з себе запилені кашкети і гімнастерки, в одних галіфе і майках босоніж попрямували в сторону річки. По вже натоптаній доріжці вийшли на галявину. Там паслися спутані коні. Вони за кілька днів від’їлися, ліниво жували високу соковиту траву.

Побачивши господаря, біла угорка, з якою Семен Васильович не розлучався майже два роки, підскакала до нього. Руднєв погладив її пишну гриву. Базима стояв поруч з ним і милувався чотириногою красунею.

Руднєв і Базима минули поляну і відразу вийшли на берег річки. Він спускався полого до русла. Течія тихенько несла води повз високі трави, густий верболоз, похитуючи коробочки жовтих і білих латать. То тут, то там плескалась дрібна риба.

Берег Уборті був переповнений людьми. Бійці купалися в річці, грілися на сонці, прали просочений сіллю брудний одяг. І тут же його сушили. Деякі лагодили чоботи. Ніщо не порушувало мирну ідилію. Недавні десятиденні бої, чергове форсування Прип’яті щезли з пам'яті, як щось дуже далеке і неприємне.

Комісар і начальник штабу покупалися, прилягли на ніжній траві, підставивши теплим променям свої білі тіла. Прогрів старі кістки на сонці, вернулися в штабну палатку. Там тривали звичайні клопоти. З розстебнутим коміром гімнастерки Дід, одівши на перенісся маленькі круглі окуляри, читав радіограму, яку щойно передала йому росла, чорнобрива радистка Галя Бабій. Родом з Вінниці, колишня студентка третього курсу Харківського інституту інженерів залізничного транспорту, Галина Єфремівна кинула швидкий погляд карих променистих очей на молодих чоловіків, які вивчали документи, і, високо піднявши голову в пілотці, яка ледь прикривала її пишне темно-русяве волосся, покинула штаб.

Ковпак пробіг радіограму, передав Руднєву. Той прочитав: «Чи довго будете стояти в Сабурова і коли вийдете в рейд? Строкач».

— Хай йому чорт! — Не втримався Дід, знімаючи окуляри з маленькими круглими скельцями. — Строкач набрався нахабства запитувати: чи довго ми будемо стояти.

— Сабуров відпочиває шість місяців, а ми тільки прийшли після запеклих боїв, — обурився Руднєв.

Він струснув висохлу на сонці гімнастерку, рукою розгладив рукава, які ще зберегли вологу.

— Люди втомилися, вимагають відпочинку, — додав Базима, який сидів прямо на траві, роздягнений до пояса, без головного убору.

Він підставив сонцю свої волохаті груди і обстрижену під нулівку голову.

В цей час до намету зайшов Вершигора з невеликим чемоданом. Його руда густа борода була ретельно розчесана, галіфе і гімнастерка випрані і відпрасовані. Круглий, невисокого росту, він поставив на пеньок чемодан, одразу відволік на себе увагу «трійки». Підполковник відлітав сьогодні в Москву за викликом.

Семен Васильович дістав підготовлені заздалегідь лист і фотографії. Віддав Петру Петровичу:

— Передай в руки дружині, розпитай, як у них з Юрком справи, — попросив.

Вершигора забрав пакет, поклав у чемодан. Сказав:

— Якщо укладуся. Справ багато.

— Петрович, постарайся. Для мене це дуже важливо, — повторив своє прохання Руднєв.

Семен Васильович дуже хвилювався за другу половину своєї сім’ї. До дружини дійшли чутки про його конфлікт з Сиромолотним. Вона написала йому кілька тривожних листів. І він робив усе, щоб заспокоїти Ньому.

З’єднання готувалося до рейду. Він хотів піти в черговий похід зі спокійним серцем. Знати, що дружина не переживає за нього.

На наступний день комісара розшукала висока і струнка, темноока Галина Бабій. У ретельно підігнаних гімнастерці і спідниці. Доклала руку до пілотки.

— Товаришу генерал-майор! Дозвольте вручити…

Дівчина простягнула Руднєву чергову радіограму і три листи від дружини. Він навіть не подивився радіограму. Поспішив відкрити згорнутий трикутником листик. Пробіг один лист, другий, третій. Простягнув «вісточки» синові.

Радик знав, що надійшли листи. З ранку розшукав батька.

— Що мама пише?

— Наговорили їй, що треба, й що не треба. Вона, бідна, переживає.

— Знову Сиромолотний?!

— А хто ще?

— Неприємний тип. Я його ненавиджу.