Василь Семенович Стефаник - Потойбiчне

слів виходить, що ти жалкуєш того, що вернувся зі світа знову сюди… Чому?.. Я теж Німеччину та Італію об'їхав і нітрохи мені не жаль, що знову тут опинився. Кажуть, що актори – цигани. Ні, це брехня! Я знаю по собі. Тягнуло чоловіка у світ, та ще дужче тягнуло назад додому… Згадав я, що хотів тебе запитати про те, як ти влаштував своє життя. Чував я, що ти одружився. Вибач, що, може, я влізливий, але вдома у тебе я не бачив дружини.

Сидір стояв заслуханий у ліс. Обличчя його помітно оживилося. Зникла на хвилину ця брижка болю біля вуст. Очі загорілися дивно живо. Дивився довго на свого друга, що споглядав у його сторону. Миттю оживлення його щезло. Був знову, як раніше: холодний, без огню у сірих очах, великий, як роздерта громом сосна.

– Не в цьому річ, – почав поволі. – Може, і тягнуло вертатись у край, тягнуло так, як собаку на лови. Ти це знаєш. Ти їздив… Розумієш… Цю шалену, божевільну ностальгію знають тільки ті, що далеко від краю… Та воно в мене тепер таке все поплутане, пошматоване. Годі тобі, друже, розказати… годі… може, колись иньшим разом.

У лісі стояла глибока тиша, тільки десь у верховіттях дерев заплутувався вітер і дико вигравав свої пронизливі мелодії… Гудіння височенних сосон налітало придушено в тишу лісу і каламутило її, наче голосні кроки в самотній святині.

Сосни гуділи і було чомусь смутно.

Швидко спинаючись верхами дерев, мчала буря.

– Ходімо в хату, – поспішно кинув Мирон. – Буря йде!

Сидір здивовано глянув на нього і мовчки подався за ним. Прислухався до шуму сосон, розпізнавав кожен їх шепіт, наче не хотів розставатися з ними…

Сиділи на веранді. За шибами ярилася буря. Дощ бив грубими краплями у вікна, вихор насідав на дерева, пригинав їх долів, ломив і гнав по лісі. Громи тонісінькими стружками розколювали хмари й з диким грюкотом скочувалися в долину.

Сидір сидів мовчки і пильно вдивлявся крізь шибки на ліс. Мирона непокоїла ота стихійна енергія, що з такою силою розперезалась, нерви його були такі розстроєні, що кожен гуркіт грому викликав у нього тремтіння. Ще дужче відчував це тепер, коли оба вони мовчали. Сидір відвернув очі від вікна, заворушився на кріслі і глянув на друга. Відчув, що він насторожений. Поволі, не поспішаючи, почав говорити.

– Тебе непокоїть буря, бо ти не розумієш її, ти не зжився з нею! Я за тих шість років, що живу тут сам серед лісів, звик до неї, розумію кожен подув вихору, кожен гуркіт грому… Я люблю її… Здається, що враз із бурею, коли вона розсівається у просторі, розсівається і душа. Ти ж не можеш її розуміти, бо живеш у місті. От коли б тепер не ця буря, то я ніколи не розповів би тобі моєї історії з рудим котом. Щойно тепер можу тобі це розказати.

– Історія з рудим котом? – живо спитав Мирон. – Ти маєш кота? Я не бачив його в тебе.

– Ні, він тільки приходить до мене. Склалось якось так, що моє життя, – почав поволі Сидір, – було досить химерне й різноманітне. Знаєш добре, що змалечку я пробивався сам крізь усі перешкоди. По смерти батька мама залишилася без сотика, без куска хліба, без даху над головою. Я ходив тоді до п'ятої гімназійної. Увесь рік замучував себе лєкціями, щоб тільки утриматись у гімназії. Прийшли вакації… Вакації – це найкращий, але найкоротший час для кожного учня. Як кожного року, так і цього поїхав я до мами на село. Мама моя жила при батьковій рідні. Тих два місяці відпочинку з мамою, котра була для мене всім – це було справді щось найкраще у моєму житті. І саме на цих вакаціях я вперше зустрівся з тим котом.

Мирон нетерпляче заворушився на кріслі. Спокійний голос Сидора дратував його.

– Як звичайно буває в селі, де є річка, купаються хлопці. У Зернівці була теж річка. Щодня ходив я туди з сільськими однолітками купатися. Це було – точнісінько тямлю – сьомого липня на Івана Купала. Всі ми вже купалися… Я відплив поодалік від хлопців… І тоді я вперше побачив його… Стояв на березі і…

Ясно-зелене світло залило ліс, пекельний гуркіт заглушив Сидорові слова. Грім ударив у височенного дуба. Дерево з гуркотом звалилось долів. Десь далеко між деревами лунав ще приглушений відгомін.

Мирон увесь здригнувся. Сидір спокійно, наче б нічого не трапилось, говорив далі:

– Стояв на березі і дивився мені просто у вічі… Виразнісінько бачив я його зелені очі, що яскраво відбивались від рудої шерсти. Такого кота не бачив я ще ніколи. Зацікавило мене звідкіля він узявся тут, далеко від села і хатів, серед чистого поля? Я почав плисти в його напрямку. Ні на хвилину не спускав його із очей, щоб побачити, куди він утікатиме. Але він стояв спокійнісінько і дивився мені у вічі… Я почав плисти швидше. І тоді сталося найдивніше… Рудий кіт засміявся… Кіт… Розумієш… Так, як злобна людина…

Мирон усміхнувся.

– Я плив далі, щоб його дістати. Аж раптом в голові моїй запаморочилося, усе зникло, згоріло і настала темрява… Я отямився щойно по годині. Мене обступили хлопці – бліді, перелякані, а я лежав на землі. Вони сказали мені, що я вже був на тому світі, і вони вже понад годину рятують мене. «Де він? Де той кіт?» – спитав я схвильовано. Здивовані обличчя хлопців переконали мене, що вони нічого не знають про кота. А коли вони стали мене заспокоювати, я зрозумів, що вони думають, ніби в мене гарячка. Ні словом більше не розпитував я їх про кота.

Мирон іронічно підсміхнувся. Уся та історія мало скидалася йому на правдиву пригоду. Стрічався нераз із такими випадками, що потопелець в останню мить міг бачити якогось чоловіка чи жінку з несамовитим виглядом, але ж це все була тільки передсмертна імаґінація, під впливом жаху перед смертю. Не хотів казати цього Сидорові, бо мав підозру, що й так не переконає.

– Завжди, коли зо мною мало трапитись якесь нещастя, з'являвся цей кіт. Приносив з собою нещастя і щойно після події відходив спокійно із глумом у зелених очах. Не буду розказувати тобі, як то він уже сім разів приходив до мене і завсіди приносив якесь лихо. Оповім тобі про останню його «гостину» у мене.

За вікнами вщухала буря. Дощ іще лив, далеко за лісами перекочувалась хуртовина і били глухо громи. Мирон спокійно дивився