Ієн Макьюен - Спокута

— Ні, звичайно, не уявляєш. А коли я сидів, ти мала від цього задоволення?

— Ні.

— Але нічого не зробила.

Вона думала про цю розмову багато разів, як дитина, котра очікує, що її відлупцюють. І ось усе це нарешті відбувається, а враження таке, наче її тут і немає. Вона дивиться на все це звідкись здалеку, вся заціпеніла. Але вона знала, що його слова болітимуть їй пізніше.

Сесилія відступила назад. Вона знов поклала руку на плече Робі. Він схуд, хоча й виглядав сильнішим, була в його вузьких, як канати, м’язах, якась жорстокість. Він напівобернувся до неї.

— Пам’ятай… — почала говорити Сесилія, але він перебив її.

— Ти вважаєш, я напав на твою кузину?

— Ні.

— А тоді ти так думала?

Їй важко було знаходити слова.

— Так, так — і ні. Я не була впевнена.

— Чому ж ти тепер така впевнена?

Вона завагалася, свідома того, що її відповідь буде свого роду виправданням, поясненням, а це його може ще більше розлютити.

— Я стала дорослішою.

Він втупився в неї, розкривши злегка рота. Він і справді змінився за п’ять років. Новою була суворість його погляду, очі стали меншими й вужчими, а в куточках з’явилися глибокі зморшки. Обличчя було худішим, ніж вона пам’ятала, щоки запали, як у індіанського воїна. Він відростив собі короткі вуса-щіточки, які носять військові. Він був вражаюче гарний, і до неї з давніх-давен, коли їй було чи то десять, чи одинадцять років, прийшов спогад про те, як вона була в нього закохана, — то була справжня пристрасть, яка тривала багато днів. Потім одного ранку, в саду, вона йому освідчилася — і одразу ж про все забула.

Її побоювання не були безпідставними. Він був охоплений гнівом, який потім несподівано зникає.

— Дорослішою, — повторив він за нею. Коли він підвищив голос, вона аж підскочила. — Чорти б тебе взяли! Тобі вже вісімнадцять. Скільки тобі ще треба дорослішати? Там на полях солдати у вісімнадцять років вмирають. Вони достатньо дорослі, щоб кинути їх вмирати на дорогах. Ти знала про це?

— Так.

Він не знав, скільки всього вона бачила, — але то була жалюгідна втіха. Дивно, що, незважаючи на всю свою вину, вона відчувала потребу протистояти йому. Протистояти, щоб не бути знищеною.

Вона просто кивнула. Говорити щось вона не наважувалась. При згадці про смерть його охопив наплив почуттів, штовхаючи від гніву до крайніх проявів збентеженості й огиди. Він важко дихав, хапаючи повітря, стискав і розтискав правий кулак. І продовжував дивитися на неї, в неї, жорстким, диким поглядом. Очі в нього палали, він кілька разів ковтнув. М’язи в горлі звело судомою. Він теж боровся з емоціями, яких не хотів виставляти напоказ. Вона знала лиш саму дрібочку, та й ті крихти, про які вона дізналася як сестра-практикантка, відкрилися їй у безпечній палаті, поміж ліжками. Вона знала цілком достатньо, аби здогадатися, що на нього накотили спогади, і він безсилий проти них. Вони не давали йому говорити. Вона ніколи не дізнається, які жахи примушують його труситися. Він на крок наблизився до неї, і вона відсахнулася, не впевнена більше в своїй безпеці — нездатний говорити, він може почати діяти. Ще крок, і його мускуляста рука дотягнеться до неї. Але між ними опинилася Сесилія. Стоячи спиною до Брайоні, вона дивилася на Робі, поклавши руки йому на плечі. Він відвернув від неї обличчя.

— Дивися на мене, — тихенько сказала вона. — Робі. Дивися на мене.

Його відповіді Брайоні не почула, вловила лише його незгоду чи заперечення. Можливо, він вилаявся. Сесилія обхопила його міцніше, а він викрутився всім тілом, і вони були схожі на борців, коли вона простягла руки й намагалася розвернути до себе його голову. Але він задер вгору обличчя, відвертав губи, зуби оголилися в якійсь гидкій пародії на посмішку. Вона міцно стиснула руками його щоки, з трудом розвернула його обличчя й підтягла його до власного. Нарешті він дивився їй в очі, а вона продовжувала стискати його щоки. Підтягнула його ближче, намагаючись увібрати його всього поглядом, аж їхні обличчя зустрілися, і вона лагідно, повільно поцілувала його в губи. З ніжністю, яку Брайоні пам’ятала з давніх-давен, коли прокидалася вночі, Сесилія промовила:

— Прокинься… Робі, прокинься.

Він ледь помітно кивнув, набрав повні груди повітря й повільно видихнув, а вона перестала стискати його, відняла від обличчя руки. У тиші, яка запала, кімната здалася ще меншою. Він обняв її, нахилив голову й поцілував глибоким, затяжним, інтимним поцілунком. Брайоні швидко відійшла в інший кінець кімнати, до вікна. Поки вона пила воду, яку набрала в склянку просто з крана, поцілунок тривав, відділивши тих двох від усього світу. Брайоні відчула себе викресленою, вигнаною з кімнати, і заспокоїлася.

Вона повернулася до них спиною і стала дивитися на залиті сонцем тихі будиночки з терасами і на дорогу, якою вона прийшла з Гай-стріт. Зі здивуванням усвідомила, що не хоче ще йти, хоча й була збентежена таким довгим поцілунком і з острахом думала про те, чим це може закінчитися. Вона проводжала очима стару жінку в теплому, незважаючи на спеку, пальті. Та на протилежному тротуарі вигулювала на повідку хвореньку таксу з обвислим животом. Сесилія і Робі вже розмовляли стишеними голосами, і Брайоні вирішила, що, шануючи їхню усамітненість, вона не відвертатиметься від вікна, поки до неї не озвуться. Приємно було дивитися, як жінка відчиняє хвіртку, потім дбайливо зачиняє її за собою, тоді, на півдорозі до вхідних дверей, важко нахиляється, аби вирвати якийсь бур’ян із вузенької клумби, що тяглася вздовж доріжки. Коли вона робила це, пришкандибав собака й лизнув її в руку. Жінка з собакою зникли в будинку, і вулиця знову збезлюдніла. Дрізд спурхнув на живопліт із вовчих ягід і, не знайшовши підходящої поживи, полетів геть. Легенька хмаринка на мить закрила сонце і одразу ж побігла далі. Найзвичайнісінький суботній пополудень. На цій приміській вулиці не було ніяких прикмет війни. Хіба що підняті світломаскувальні штори у вікні будинку навпроти й «форд» восьмої моделі, підпертий цеглинами.

Брайоні почула, як сестра кличе її, і обернулася.

— У нас мало часу. Робі повинен з’явитися на службу о шостій вечора, і треба встигнути на поїзд. Тому сідай. Є певні речі, які ти маєш для нас зробити.

Це вже був голос старшої медсестри. Навіть не командний. Вона просто з’ясовувала те, що було неминучим. Брайоні сіла на найближчий стілець, Робі приніс собі ослін, а Сесилія сіла між