Крістін Ханна - Соловей

Немовлята верещали, а діти схлипували. Хтось мочився у відро. Цей сморід змішався із запахом поту і страху.

Мішлін обхопила рукою Ізабель. Вони вилізли на тюки сіна і всілися.

— Я Ізабель Розіньйоль, — прошепотіла вона. Темрява одразу проковтнула її ім’я. Якщо вона помре в цьому потязі, то нехай хоч хтось знає, хто вона така.

Мішлін зітхнула.

— Ти донька Жульєна та Мадлен.

— Ви знали це від самого початку?

— Так. У тебе мамині очі й батькова вдача.

— Його стратили, — мовила Ізабель. — Він сказав їм, що Соловей — це він.

Мішлін узяла її за руку.

— Ну звісно ж. Колись, коли ти станеш матір’ю, ти зрозумієш. Пам’ятаю, як я думала, що твої батьки не підходять один одному: тихий інтелектуал Жульєн і твоя жвава мати. Я думала, що в них немає нічого спільного. Але тепер знаю, що кохання часто буває саме таке. Знаєш, це все війна. Вона зламала його, як цигарку. Назавжди. Вона намагалася врятувати його. Щосили.

— Коли вона померла…

— Так. Замість того, щоб опанувати себе, він пиячив і цим робив ще гірше. Чоловік, яким він став, — зовсім не той, яким він був, — сказала Мішлін. — Деякі історії не мають щасливого фіналу. Навіть історії кохання. Мабуть, насамперед історії кохання.

Години тягнулися повільно. Потяг часто зупинявся, щоб підібрати ще жінок із дітьми або щоб перечекати бомбардування. Жінки допомагали одна одній чим могли. Вода скінчилася, а діжка із сечею була переповнена. Коли потяг починав зупинятися, Ізабель бігла до вікон і намагалася крізь ґрати роздивитися, де вони, але бачила лише солдатів, собак, батоги… і жінок, яких гнали у вагони, наче худобу. Вони писали свої імена на шматках паперу чи тканині і пхали в щілини у стінах вагона, без надії сподіваючись, що так їх запам’ятають.

Другого дня всі вже були виснаженими, голодними й так хотіли пити, що мовчали, аби зберегти слину. Спека і сморід були нестерпні.

Бійся.

Хіба не це їй сказав Ґаетан? Тієї ночі в сараї В’янн попросила його передати їй ці слова.

Тоді Ізабель не зовсім зрозуміла суть, але точно розуміла тепер. Вона вважала себе непереможною.

Але що вона зробила б інакше, якби мала таку можливість?

— Нічого, — прошепотіла вона в темряву.

Вона зробила б усе це знову.

І це не кінець. Кожен день — це шанс на порятунок. Вона не могла здатися. Ніколи.

Потяг зупинився. Ізабель випросталась і розплющила затуманені очі. Усе тіло боліло після допитів. Вона почула грубі голоси й гавкіт собак. Свисток.

— Прокидайтеся, Мішлін, — сказала Ізабель, ніжно штовхнувши жінку.

Мішлін підвелася.

Сімдесят пасажирів — жінок і дітей — повільно виходили зі стану заціпеніння. Ті, що сиділи, почали вставати. Жінки інстинктивно трималися купи.

Ізабель здригнулась від болю, звівшись на ноги в тісних черевиках. Вона трималася за холодну руку Мішлін.

Гігантські двері вагона з грюкотом відчинилися. Сонячне світло засліпило всіх усередині. Ізабель одразу побачила офіцерів СС із собаками, що гарчали й гавкали. Вони вигукували накази в бік жінок із дітьми. Слова не завжди можна було розібрати, але суть не викликала сумнівів. «Злазь. Уперед. Шикуйтеся».

Жінки допомагали одна одній спуститися. Не відпускаючи руки Мішлін, Ізабель ступила на платформу.

Кийок ударив її по голові так сильно, що вона захиталась і впала навколішки.

— Уставай, — сказала якась жінка. — Ти мусиш.

Ізабель дозволила допомогти собі звестися на ноги. У голові паморочилося, і вона притулилася до тієї жінки. Мішлін зайшла з іншого боку та обхопила дівчину за талію.

Ліворуч від Ізабель свиснув батіг і розсік плоть на щоці жінки, яка тримала її. Кров текла з рани, але вона не зупинялася.

Жінки вишикувались у нерівні шеренги й рушили крізь відчинену браму, оточену колючим дротом. Попереду майоріла сторожова вежа.

Перед Ізабель з'явилися сотні чи навіть тисячі жінок, схожих на привидів, що рухаються на тлі якогось сірого фантастичного краєвиду. Вони були вкрай виснаженими, їхні впалі очі здавалися скляними, а волосся було коротко обстрижене. Одягнені вони були в брудні мішкуваті сукні. Дехто не мав взуття. Самі жінки та діти. Жодних чоловіків.

Біля сторожової вежі вона побачила бараки.

Перед ними в багнюці лежало тіло жінки. Ізабель переступила через нього, надто слабка щоб подумати щось, окрім «не зупиняйся». Останню жінку, яка зупинилася, вдарили так сильно, що вона більше не підвелася.

Солдати виривали з їхніх рук валізи, знімали намиста, сережки та каблучки. Забравши в них усе цінне, їх завели в якусь кімнату. Вони заливались потом і мало не мліли від спраги. Жінка схопила Ізабель за руки й відтягла вбік. Перш ніж дівчина зрозуміла, що відбувається, її роздягли. Як і решту. Нігті шкрябали її спину. Усе волосся на її тілі поголили: пахви, голову, інтимні зони. Робили це так грубо, що пішла кров.

— Швидко!

Ізабель стояла поруч з іншими поголеними, змерзлими й роздягненими жінками. Її голова досі гула від ударів. А потім їх погнали до іншої будівлі.

Вона раптом згадала історії, які чула від МІ9 та «Бі-бі-сі». Розповіді про євреїв, яких труїли газом у концентраційних таборах.

Дівчина почала трохи панікувати, коли вони опинились у гігантській кімнаті з безліччю душових голівок.

Ізабель стала під однією з них. Вона несамовито тремтіла. Попри крик вартових, полонених і гавкіт собак, вона почула, як гуде вентиляційна система. Щось рухалося до них трубами.

Ось воно.

Двері гучно зачинилися.

Крижана вода потекла на Ізабель, проймаючи її до кісток. Однак усе швидко скінчилося, і їх знову кудись погнали. Марно намагаючись прикритися руками, вона долучилася до натовпу. Одну за одною їх обробили речовиною проти вошей. А тоді Ізабель видали неоковирну сукню, пару брудного чоловічого спіднього і два ліві черевики без шнурків.

Вона притиснула своє нове майно до липких грудей. Її заштовхали до схожого на сарай приміщення, заставленого дерев’яними нарами. Ізабель залізла на одні з них. Поруч лежали дев’ять інших жінок. Вона повільно одяглась, а тоді зупинила погляд на помості над нею.

— Мішлін? — прошепотіла вона.

— Я тут, Ізабель, — відповіла її подруга згори.

Ізабель була надто втомленою, щоб казати щось іще. Вона чула, як надворі ляскають шкіряні паски та свистять батоги, і як кричать жінки.

— Ласкаво просимо до Равенсбрюка, — сказала її сусідка.

Ізабель відчувала, як кістляве стегно цієї жінки торкається її ноги.

Вона заплющила очі, намагаючись абстрагуватися від звуків,