Стівен Кінг - Куджо

і не збагне. «Для туристів, — думала Голлі зі злісною гіркотою, яка попри всі ці роки достатку так і не минулася, — це тільки місце відпусток». Та якщо ти походиш із лайна, у тебе день за днем будуть погані новини. А одного дня ти поглянеш у дзеркало — і з нього на тебе дивитиметься обличчя Чаріті Кембер. І ось — знову страшні новини з Мейну, з цієї батьківщини всіх поганих новин. Чаріті поклала слухавку і втупилась у телефон. Біля неї парувала чашка гарячого чаю.

— Джо мертвий, — несподівано оголосила вона.

Голлі хапнула повітря. Їй стало холодно в зуби. «Навіщо ти приїхала? — хотілося їй крикнути. — Я знала, що ти привезеш усе це з собою, і — ось тобі маєш».

— О, люба, це точно? — спитала вона.

— Дзвонив чоловік із Оґасти. Його звуть Мейсен. Він із прокуратури штату, з департаменту кримінальних справ.

— Він… Він потрапив в аварію?

Чаріті подивилася просто на неї, і Голлі зі змішаним почуттям шоку і страху побачила, що її сестра не схожа на людину, яка щойно отримала страшні новини. Вона була схожа на людину, яка щойно отримала приємні новини. Зморшки на її обличчі розгладилися. Погляд порожній. Але чи за цією порожнечею крився шок, чи мрійливе обмірковування нових можливостей?

Якби Голлі побачила вираз обличчя Чаріті Кембер, коли та перевіряла цифри на виграшному лотерейному квитку, вона б знала.

— Чаріті?

— Собака, — промовила Чаріті. — Це Куджо.

— Собака?

Спершу Голлі розгубилася, не в змозі відшукати будь-який зв’язок між смертю чоловіка Чаріті і сімейним собакою Кемберів. Тоді вона збагнула. В уяві зринув образ страшно понівеченої лівої руки Реда Тіммінса, і вона перепитала високим, пронизливим голосом:

— Собака?

Перш ніж Чаріті встигла відповісти, якщо вона взагалі збиралася відповідати, — з заднього двору долинули веселі голоси. Спочатку високий і писклявий Джима-молодшого, тоді нижчий, радісний голос Бретта, який щось відповів. Тут обличчя Чаріті змінилося. На ньому з’явився прибитий вираз. Вираз, який Голлі добре знала й ненавиділа, тому що всі обличчя на світі він робив однаковими. Вираз, який у старі часи часто з’являвся в неї самої.

— Син, — сказала Чаріті. — Бретт. Голлі, як я маю сказати Бреттові, що його батько помер?

У Голлі не було відповіді. Вона могла тільки безпомічно дивитися на сестру і бажати, щоб вони ніколи сюди не приїжджали.

«СКАЖЕНИЙ СОБАКА ВБИВ ЧОТИРЬОХ: ТРИ ДНІ НЕЙМОВІРНОГО ЖАХУ» — кричали заголовки вечірнього випуску портлендської газети «Evening Express». Під заголовком стояло: «Єдина вціліла особа перебуває в лікарні “Нортерн Камберленд”, її стан — критичний». У заголовку «Press-Herald», що вийшла наступного дня, повідомлялося: «БАТЬКО РОЗПОВІДАЄ ПРО САМОЗРЕЧЕНУ БОРОТЬБУ ДРУЖИНИ, ЩОБ УРЯТУВАТИ СИНА». Того вечора історію перемістили вниз першої сторінки: «ЗА СЛОВАМИ ЛІКАРІВ, МІСІС ТРЕНТОН ДОБРЕ РЕАГУЄ НА ЛІКУВАННЯ ВІД СКАЗУ». В іншій колонці: «МІСЦЕВИЙ ВЕТЕРИНАР ПОВІДОМИВ, ЩО СОБАЦІ НЕ РОБИЛИ ЩЕПЛЕНЬ». За три дні історія вже перейшла на четверту сторінку: «ПРОВИНУ ЗА ТЕ, ЩО СОБАКА З КАСЛ-РОКА ВЧИНИВ ТАКІ ЖАХІТТЯ, ДЕПАРТАМЕНТ ШТАТУ З ПИТАНЬ ОХОРОНИ ЗДОРОВ’Я ПОКЛАДАЄ НА СКАЖЕНУ ЛИСИЦЮ АБО ЄНОТА». В останній статті того тижня йшлося про те, що Вік Трентон не збирається подавати позов проти вцілілих членів родини Кемберів, які й самі «глибоко шоковані» тим, що сталося. Новина була незначною, але давала можливість обсмоктати стару історію новими словами. Через тиждень на першій сторінці недільної газети в загальних рисах переповіли перебіг подій. Ще через тиждень один загальнонаціональний таблоїд помістив емоційну статтю під заголовком: «ТРАГІЧНА БИТВА В МЕЙНІ: ЯК МАТИ ПОДОЛАЛА СЕНБЕРНАРА-ВБИВЦЮ». На цьому висвітлення в засобах масової інформації припинилося.

Тієї осені в центральному Мейні панував страх заразитися сказом. Експерт спростував ці чутки, запевнивши, що моторошний випадок у Касл-Року був одним-єдиним.

Донна Трентон провела в лікарні майже чотири тижні. Хоча лікування від укусів скаженого собаки й було болючим, проте завершилося без серйозних проблем. Але через загрозу ускладнень і глибоку психологічну депресію вона перебувала під пильним наглядом лікарів.

Наприкінці серпня Вік привіз її додому.

Цілий той тихий дощовий день вони провели, ходячи по будинку. Увечері, коли вони сиділи перед телевізором, майже не дивлячись на екран, Донна спитала про «Ед Воркс».

— Усе чудово, — відповів Вік. — Роджер самотужки довів останній ролик професора кашології до кінця. Звісно, з допомогою Роба Мартіна. Тепер ми розробляємо нову грандіозну кампанію всієї продукції Шарпа.

Це було лише наполовину правдою. Кампанію розробляв Роджер. Вік з’являвся туди три, іноді чотири рази на тиждень і або водив олівцем по папері, або задивлявся на друкарську машинку.

— Але люди Шарпа пильно стежать за тим, щоб наші проекти планувалися не більш ніж на два роки, згідно з угодою. Роджер мав рацію. Вони збираються нас позбутись. Але через два роки це вже не матиме значення.

— Це добре, — відгукнулася Донна. У неї вже були періоди просвітління, коли вона знову ставала схожою на себе, та здебільшого вона й далі залишалась апатичною. Вона втратила двадцять фунтів[90] і мала змарнілий вигляд. Колір обличчя теж залишав бажати кращого. Нігті розшаровувалися.

Деякий час Донна дивилася на екран, потім повернулася до нього. Вона плакала.

— Донно, — вимовив Вік, — люба моя.

Він обійняв її і пригорнув до себе. Тіло Донни було м’яким, але якимось неподатливим. Крізь м’яку шкіру він відчував, як у багатьох місцях випинаються кістки. Таких місць було надто багато.

— Ми зможемо тут жити? — спромоглася вона вичавити переривчастим голосом. — Віку, ми зможемо тут жити?

— Не знаю, — відповів він, — але, гадаю, нам треба як слід постаратися.

— Напевне, мені слід спитати, чи хочеш ти й далі жити зі мною. Якщо ти скажеш «ні», я зрозумію. Дуже добре зрозумію.

— Я не хочу більше нічого, тільки жити з тобою. Здається, я завжди це знав. Напевне, я думав інакше тільки годину. Щойно отримав Кемпове послання. Але це був один-єдиний раз. Я кохаю тебе, Донно, і завжди кохав.

Вона обійняла його і міцно пригорнула. У вікна стукотів лагідний літній дощ, малюючи на підлозі чорно-сірі візерунки тіней.

— Я не змогла його врятувати, — вимовила Донна. — Це мене постійно переслідує. Не можу викинути це з голови. Я прокручую ситуацію знову, і знову… і знову. Якби я тільки раніше побігла до дверей або схопила ту бейсбольну битку… — вона ковтнула слину. — А коли врешті-решт зібралася з