Софія Чар - Кляте фентезі, Софія Чар

Розділ 20. Зміїне лігво

Деяким сім’ям не завадило б зібратися гуртом та відвідати сімейного психолога. Ця думка раз по раз спливала у свідомості Зоряни з того моменту, як вона вперше почула розповідь про чудові взаємовідносини у королівській родині. Ця ж думка майнула і зараз.

Шукати покої матері близнюків не довелося. Служниця, котра передала запрошення весь цей час чекала її в коридорі. Невисока дівчина в непримітній чорній сукні з гладко зачесаним назад русявим волоссям, вона люб’язно схилила голову, варто було Зоряні визирнути з кімнати. Шлях до кімнати жінки, про яку вона чула багато й різного, та мало приємного виявився несподівано неблизьким. Коридори зміняли один одного, тричі довелося спускатися сходинками, перш ніж Зоря трохи здивовано роззирнулася. Руді облаштувалися на третьому поверсі, їх батько взагалі на четвертому. Де кімнати молодших близнюків вона не знала і знати не хотіла, але така віддаленість дружини від пана Іграрія здавалася дивною.

Хоча, чому, власне, дивуватися? Про те, що подружжя не ладнає, вона й так знала.

«Ні, Симоно, я все ж за наш світ з можливістю розлучитися, відсудити законну половину свого добра, та розійтися, якщо не вдалося збудувати сім’ю.» – зморщивши ніс, який ще трохи поболював, дівчина швидко ковзнула поглядом по темному коридору.

Дійсно темному, високі вікна, котрі виходили до внутрішнього двору, були наполовину закриті щільними темними портьєрами. Лячно від того не стало, хто дивився жахастики на ніч темних коридорів не боїться. Одначе, відчуття дискомфорту тягнуло за собою напругу.

Вона й так не чекає від цієї розмови нічого хорошого, а тут ще й такий антураж! І звук!

Довгий темний коридор був пустим. Ніхто не йшов їм назустріч, не чулося совання людей в кімнатах, повз двері яких вони проходили. Ба навіть кроки звучали лише Зорянині. Служниця ступала так тихо, наче взагалі була привидом.

Не дивно, що коли вона нарешті зупинилася перед останніми дверима, котрими коридор закінчувався, Зоря ледь змогла себе змусити зігнати з обличчя вираз настороженого роздратування. Ні, з такими обличчями до потенціальних ворогів знайомитися краще не ходити. Особливо, коли вороги поки лише потенційні.

Служниця тихо прочинила двері та знову схилила голову.

– Проходьте, панно, вас чекають.

Щока в Зорі все ж нервово сіпнулася. Когось там дійсно чекали. Прочинені двері відкривали прохід до вітальні. Принаймні, затерті темрявою обриси предметів нагадували кімнату без меблів, лише на стінах висіли якісь картини. Та й те вдалося розрізнити лише завдяки шпарині напіввідкритих дверей. Вона пронизувала темряву лезом блідого світла. Певно, звідти ж тягнуло і запахом. Солодким важким ароматом диму пахощів.

– Дякую, – глибоко вдихнувши, Зоря навіть змогла змусити себе посміхнутися і неохоче ступити до кімнати.

Двері за її спиною одразу ж закрилися, та, до честі дівчини, вона навіть не здригнулася. Лише на мить завмерла та принюхалася до незнайомого і надто вже різкого запаху. Ні, до східних пахощів вона завжди байдужа, а в такій концентрації, агресивно байдужа.

Машинально пригладивши тканину спідниці, дівчина все ж повільно попрямувала вперед. За дверима вітальні виявилося, що на цьому анфілада кімнат пані Шшааци не закінчується. За вітальнею розташувався кабінет. Принаймні, витончений столик зі світлого дерева біля вікна та забита книжками та сувоями шафа натякали на те, що це дійсно кабінет. Але господині не було й тут, що вже трохи напружувало.

«Де та клята гадюка!» – вже зовсім не люб’язно подумала Зоряна.

Втім, погляд вже зачепив ще одні двері, котрі вели ще далі. І саме звідти тягнуло пахощами настільки, що на якусь мить навіть засвербіло в носі.

«Газова атака…» – пригнічено подумала вона, але все ж ступила туди, щоб легенько постукати.

– Пані?

За логікою за кабінетом можуть розпочинатися уже особисті кімнати й туди совати носа не хотілося. Хіба мало чим це могло обернутися? Найпростіший спосіб досадити – звинуватити в крадіжці чогось дорогоцінного. Звісно Ларис вже знає, куди її запросили, та й говорив рудий про захист, котрий їй дає статус носійки Передбачення, але Зоря в нього не дуже вірила. Краще все ж перестрахуватися.

А в ідеалі сумно зітхнути, знизати плечима та піти назад. Вона ж чесно бігла на зустріч по першому кличу величної пані, але не сталося. Ой, як сумно, як сумно!

На жаль, мрія так і залишилася мрією.

– Проходь, дівчинко.

Жіночий голос, котрий долинув із глибини кімнати, прозвучав неголосно, але так владно, що Зоря на мить спохмурніла. Не любила вона такі голоси. Принаймні у ситуаціях, коли власники таких голосів могли принести великі проблеми. Втім дівчина швидко взяла себе в руки, зганяючи з обличчя субтитри та потягнула на себе металеву дверну ручку.

– Доброго ранку, пані.

Слова прозвучали трохи хрипко. Так, вона не помилилася: епіцентр газової атаки був саме тут. На каміні, де зараз ледь жевріло згасле вугілля, стояло блюдце, над яким ліниво звивався сірий туман ароматного диму. Настільки ароматного, що Зоря ледь стримала бажання прокашлятися. Здавалося, що важкий аромат осідає попелом на легенях.

Окрім пахощів, по кімнаті горіли ще й свічки. Величезна кількість свічок на невеликих металевих столиках, розставлених поміж подушок. Власне, вишиті подушки та низький столик по центру були єдиними меблями у цій кімнаті, залитій золотим світлом, яке дивно переломлювалося в сизому серпанку диму.

І в тому химерному, наче марення, освітленні Зоря не відразу помітила господиню кімнат. Лише коли на подушках щось ворухнулася, погляд зачепився за білосніжних зміїний хвіст, по якому ковзнув вище. До важкої тканини оксамитового чорного одягу, накинутого поверх червоної шовкової сукні, рясно розшитої на грудях золотими візерунками й до обличчя.

Першої миті Зоря таки втратила самовладання. Ні, близнюки були доволі привабливими чоловіками, але вона навіть уявити не могла, що та витончена хижа грація, що була в них першопочатково була… Такою!

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍