Софія Чар - Кляте фентезі, Софія Чар

З кожним словом блакитні очі подруги все більше наповнювалися сльозами й врешті-решт вона не витримала та схлипнула.

– Зірочко, я не заслужила такої подруги як ти! – затинаючись вигукнула вона та різко подалася вперед, щоб міцно обійняти її.

Пирхнувши, Зоряна тільки закотила очі та обійняла її у відповідь.

– Ну не плач, дурненька! Все, що відбувається – все до кращого. Ми самі будуємо наше життя, а не якісь там дурні передбачення, – буркотливо відгукнулась вона та провела долонею по скуйовдженому світлому волоссю подруги.

На якусь мить здалося, що не було цих років, що вони знову підлітки та на її плечі схлипує подруга. Що її знову образили в школі, матір десь завіялася і нікому немає до неї діла. І найгірше в тому всьому, що нікому дійсно не було до неї діла. Загалом непогана людина, її матір геть не цікавилася донькою і ледь та навчилася сама так-сяк готувати, могла завіятися десь на тиждень.

І знову, як тоді, ставало шалено образливо за цю світлу дитину, і знову хотілося порвати той світ, де існує все, що змушувало її плакати. Багато разів Зоря чула про так звану «жіночу дружбу» і кожного разу лише підводила очі. Як можна мішати святе з грішним. Зміїні посмішки та ось таке щире бажання захистити дорогу, майже рідну людину.

Можливо хтось би вирішив, що вона бере на себе надто багато, але Зоря ще пам’ятала, коли і їй була необхідна допомога. Навіть не так сама допомога, як бажання допомогти. І саме це колись потягнуло її до Симони й саме це знову нагадало їй вже тут, чому їй була так близька ця дівчина. Так, може вона не могла розв’язати її проблеми, може не могла захистити, не могла дати поради, яка б підійшла характеру Зорі. Але вона не вагалася б не хвилини, щоб спробувати, закрила б собою, та бодай вислухала в миті, коли так важливі навіть не порада, а увага.

Від цих думок дівчина відчула, що ще трохи й сама розчулено почне хникати. Стриматися виявилося нелегко, носом вона все ж шмигнула.

– Все зрозуміла? Не будеш брати дурне до голови? – вдавано суворо перепитала вона.

У відповідь тихо засопіли й тяжко зітхнули.

– Не буду… Тільки й ти обіцяй, що не будеш від мене приховувати нічого, як із Шаларом. Ти ж його навмисне відволікаєш?

Цей докір був більше ніж обґрунтований. Тихо розсміявшись, Зоря трохи відсторонилася, щоб глянути на подругу.

– Так, він надто зубастий для тебе, Сім-Сім. Та все ж і ти мене вибач, я трохи перегнула в бажанні тебе захистити. Вкладімо угоду: я не приховую від тебе нічого, а ти виганяєш з голови всілякі дурощі. Обіцяю, навіть якщо щось я тобі не розповім відразу, я розповім згодом, добре?

Зморщивши носа, Симона на мить задумалася. Так, остання частина угоди була не дуже радісною, але все ж чарівниця зітхнула й навіть посміхнулася.

– Добре, угода.

Полегшено зітхнувши, Зоря також посміхнулася й опустила погляд, щоб одразу докірливо цокнути язиком.

– Ти що, боса?

Знітившись, Симона переступила з ноги на ногу та щось швидко зашепотіла. На ногах, один за одним, з’явилися пухнасті капці.

– Я спішила! Я тут тільки прокинулася, а вже гості від матері спадкоємців і все таке, – ніяково виправдалася вона.

– Чорт, точно.

Про те, нащо подруга взагалі прийшла сюди, Зоряна на якусь мить навіть забула. І рада була б не згадувати. Швидко розвернувшись, вона обережно прочинила двері, щоб виглянути у коридор через щілину, але обережненько не вдалось. У щілину одразу ж сунувся ніс Вірної, яка ледь знову не знесла з ніг дівчину. За нею до кабінету зазирнув Ларис.

– Ви все? – обережно запитав він, але погляд зупинив не на Зорі, а на Симоні, котра якраз витирала заплакане обличчя.

– Так, так, – жваво відгукнулася вона та навіть посміхнулася.

І якщо по Симоні було видно, наскільки важко їй далася ця розмова, Зоря впоралася з собою швидше. Тривожно кусаючи згиб пальця, вона не стала чекати, поки Ларис зверне на неї увагу та сіпнула його за рукав.

– Мене кличе ваша матінка, що мене чекає?

Стрепенувшись, чоловік все ж звернув увагу на неї. І від його погляду Зоря відчула, як день стає тьмянішим. Ще до того, як він заговорив, вона вже розуміла.

Чекає її те місце, куди вона зазвичай направляла всіх, хто її дратував.

Ледь не забула, я ж добила таки карту)
Так, без сльоз не глянути, та третій раз я її переробляти не ризикну, тому залишуся на цьому: