Дієз Алго - Рука, що гойдає колиску, Дієз Алго

- Добре, - босі ноги вже змерзли, як він взагалі почув, що я ходжу?

- То було видіння? – питає Мірган і я згадую, як прийшла до нього тоді, у Лейвуді. – Розкажеш?

Сна ні в одному оці, тож я киваю. Ми обоє дивимось на Ліс.

- Йди до мене, - каже Мірган і підхоплює мене на руки. – Ти вся холодна.

Він загортає мене у плед і виносить до передпокою. Влаштовує мене на дивані і сідає поруч, вмостивши мої ноги собі на коліна.

- Звідки це ти почув мої кроки? – цікавлюсь, адже у Вінтхолі в нас зовсім не суміжні покої.

- Звідси. Твоя Ліс не пустила мене в спальню, тож я чекав тут, - киває на лампу, що стоїть на столі.

- Не варто було, зі мною все гаразд.

- Бачу. Але мені хотілося бути поруч. – Мірган береться розминати задубілі ступні . – До того ж, не зайве було попильнувати не тільки тебе, але й Сінну.

- Чому? Ти теж не віриш, що все так безхмарно?

Мірган гмикає і хитає головою. Його руки на контрасті здаються просто гарячими, тепло струмочками підіймається по ногам вгору. Дуже приємно. І зовсім не скромно, але на це я волію заплющити очі.

- Не бачу для нього причин повідомляти це все моїй матері. Якщо справді все саме так, для чого ця зустріч і виправдання?

- Він був небайдужий до неї… Я бачила…

- Так, і вона сама згадувала, що він хотів на ній одружитися. Але це було років сорок тому. Зараз мати зовсім не виглядає жінкою, якої б міг добиватися чоловік. Врешті, мій батько мертвий більше десяти років – свої почуття Кертіс міг виявити і раніше.

Мірган має рацію. Я відчуваю полегшення від того, що він не скористався можливістю умити руки і залишити мене.

- Я сьогодні бачила… - руки Міргана завмирають, а очі впиваються в мене, - всього пару хвилин. Бачила Кертіса в його маєтку і чула кілька слів. Він сказав, що Агата йому потрібна. І вона сама прийде до нього. І відьму він теж збирається використати.

- Відьма – це ти? Чи він мав на увазі Сінну?- питає через хвилину.

- Не знаю…

Фитиль масляної лампи ледь чутно потріскує, полум’я тремтить у скляній колбі. Один бік лампи вже трошки закопчений… Мовчання огортає нас терпким коконом, не даючи можливості гортати свої думки. По обличчю Міргана пробігає тінь.

- Аво… - каже він, - я знаю, що зараз не час. І не хочу, щоб ти думала, що зобов’язана мені чимось чи що я так вважаю. Просто… знай, що я зроблю все, щоб ви з Реєм були в безпеці. Без жодних умов.

- Я вірю тобі, Міргане.

- Я не знаю, які почуття з твого боку до мене. І не буду зараз питати. Давай повернемось до цього потім, коли небезпека буде позаду.- він підіймає очі від моїх ніг вкритих ковдрою, на які дивився увесь цей час. – Знаю, що не повинен був цього робити, але… ти притягуєш мене з самого дня нашого знайомства і… стриматись було важко. Але я не хотів ставити тебе в залежне становище.

Серце боляче стукається в груди. Це що – вибачення за поцілунок? Хіба чоловіки вибачаються за таке, якщо самі не шкодують? І, якщо на те пішло, я сама цілувала його у відповідь.

- Я також не хочу нікого ставити в залежне становище, - відповідаю холодно. – І хочу прояснити раз і назавжди: розплачуватись таким чином за будь-які послуги мені не властиво, тож перейматися за це не варто.

Мірган підіймає голову і його очі сяють навіть у півтемряві. І сердитися на нього стає неможливо. От бовдур! Невже він справді думав…

- Думаю, тобі потрібно в ліжко, - говорить він і відпускає мої ноги, щоб встати .

Підіймає на руки швидше, ніж я можу що-небуть сказати, і несе у спальню.

- Поклади, будь-ласка, і Ліс поруч зі мною, - прошу, відсуваючи ковдру. Що Мірган і робить без зайвого слова. І тихо йде, загасивши лампу.

На серці стає тепло і затишно. Як вдома. І я з посмішкою заплющую очі…

А ранок приходить з сонячним промінням за вікном, шумом і гамором. Ліс прокинулася перша і вислизнула з ліжка, розвинувши бурхливу діяльність. Коли я нарешті розплющую очі, мене вже очікує гарячий сніданок і приготована сукня. А з кімнати, де ми залишили Сінну, чути голоси.

 Сіна вже прокинулась і Ліс намагається вмовити її на ванну, поки та снідає. Що є доречним, правду кажучи.

- Он твоя господиня, тож займись нею, - сварливо кидає Сінна, побачивши мене. – Одягни, зачеши, нагодуй. А мене залиш у спокої.

- Я рада, що ти здорова, - усміхаюсь.

- Сумніваюсь, що справа у моєму здоров’ї, - уїдливо каже Сінна. – Скоріше, ти надто добре спала.

- А ти не надто сварлива для такого сонячного ранку? – цікавлюсь. – В тебе точно є причини для гарного настрою. Тож не свари мою дівчинку, а прийми ванну, тим більше, що вона вже готова. Ходи, Ліс, розчешеш мене, поки ця уїдлива жінка поснідає і займеться своїм туалетом.

- Ви зовсім не боїтесь її, - шепоче Ліс в моїй кімнаті, допомагаючи одягнути мою темно-синю сукню і заплітаючи волосся. – Це ж лісова відьма…