Поліна Ташань - Хранителька темряви, Поліна Ташань

Вона не знала, що їй відповісти. Їй заледве вдалося відійти від ілюзії, а її одразу поставили перед таким важким вибором. Звісно, Анабель не хотіла змушувати Люсі цього робити, але було лише два варіанти: або вона зараз навіки покінчить з Деміаном, або він знищить їх усіх. Не сьогодні, так згодом повернеться й, так само дочекавшись на них у закутку, завдасть удару.

Зітхнувши, Анабель підготувалася озвучити своє рішення, однак її випередив тихий голос зі сходів.

— А ти зовсім не змінився, — сказав він, і вони всі повернулися в напрямку звуку.

На другій нижній сходинці стояв чоловік років п’ятдесяти, у костюмі, з капелюхом і гарно підстриженою бородою. Його голос не міг впізнати ніхто, крім Деміана і Люсі, бо перед ними, як пам’ятала Анабель із портретів у книгах з історії, стояв сам Тобіас Рендал.

Якби леви затанцювали вальс із баранами, її подив був би менший, ніж зараз. Вона навіть не знала, що приголомшило її більше: живий труп перед очима чи те, що вона не відчувала його кроків, а натомість точно могла визначити дві ступні біля стіни навпроти, де ніхто, трясця, не стояв.

— Що за? — почав Нейт.

— Ілюзія, — прошепотіла Люсі.

Тобіас спустився зі сходинок, і, уперши в ногу Деміана кінець ціпка, повів:

— Як був жалюгідною пародією на сина, таким і залишився. Не моя кров — Деміан Славетний! — Він плюнув під ноги й захитав головою. — Королівська підстилка, а не герцогський син.

У голосі чоловіка лунав біль. Справжній, а не підроблений, ніби це не якась вигадана фраза, а уривок зі спогадів.

Тим часом кроки невидимого чарівника почали рухатися від стіни.

— Батьку?

Деміан здивовано вирячився на нього очима, не вірячи, а тоді раптом закричав від болю й схопився за ногу. На місці, де ціпок торкався штанів, зостався глибокий укол від ножа, з якого текла темна кров.

Кроки відступили.

Тобіас зник. Просто — раз — і немає. Проте не минуло кількох секунд, коли, замість нього, до гуртожитку зайшли двоє молодиків у дорогому вбранні старої моди. Побачивши пораненого, вони одразу ж попрямували до нього.

— О бідний, нещасний Деміанчик! Ніхто його не розуміє. Інші його ображають, а він ні в чому не винен, — сміявся один із братів.

— Нічого більшого, ніж безчесний зрадник, — сказав інший і націлився вдарити його мечем, однак Деміан вивернувся, через силу встаючи з підлоги.

До того часу, як він підвівся, постаті братів теж зникли. З ним безсумнівно хтось грався. Але хто?

— Де ти? — крикнув Деміан в повітря, озираючись довкола та тримаючи закривавлену руку на рані.

Його колись чистісіньке пальто вкрилося брудом, що наносили студентські черевики. Він дихав так, наче злий звір, якого закрили в клітці й дражнили пальцями. Звісно, він міг укусити й щиро прагнув цього. Деміан теж розумів, що це все ілюзія. Його основна галузь. І хтось не побоявся кинути виклик.

— Я запитав! Де ти? Виходь на двобій, а не грайся з емоціями.

— За спиною, — відповів інший чоловік, що раптом з’явився на сходах та сидів, склавши руки на колінах.

Вже цього пана впізнали всі. А як інакше, коли його скульптурами зовсім нещодавно було всіяне кожне місто? Вільгельм І власною персоною, тільки молодий і набагато вродливіший. З обладунків на ньому можна припустити, що ця ілюзія зображувала його в ті часи, коли він ще був генералом.

— Не знущайся з мене! — гаркнув Деміан, дивлячись на ілюзію.

На обличчі Вільгельма розквітла зухвала посмішка. Ця вистава ставала ще цікавішою, так що навіть Анабель забула про потенційну небезпеку. Битва заклиначів розуму — це саме те, чого не вистачало цьому дню, щоб вона могла назвати його найбожевільнішим у своєму житті.

— Раніше ти був більш радий мене бачити. — Він засміявся. — Такий наївний. — Його погляд змінився, ставши більш суворим, темнішим. — Я тебе використовував. Кожен день, кожен рік. Однак ти був корисною іграшкою, а головне — ніколи не жалівся. Ніколи не перечив мені, навіть щодо страти своєї рідні. Ти робив усе, аж доки моє тіло не підточилося під форму трону. Думав, я не помітив, як ти останніми роками почав влазити мені в голову? Нав’язливі чужі ідеї, не мої бажання…

Деміан його перебив:

— Я не хотів, але…

— Жодних але! — крикнув Вільгельм і підвівся, поклавши руку на меч. Він помалу рушив до нього, промовляючи: — Ти дурень, яким було дуже легко маніпулювати. Я довіряв тобі, але потім ти підвів мене. Ти дозволив їм мене вбити. Це ти винен! Треба було стратити тебе разом з іншими зрадниками.

Вільгельм змахнув мечем вздовж його голови, і Деміан знову відскочив, але саме на це й сподівався противник, бо, коли той ступив назад, він одразу завдав удар, порізавши його ключицю.

Коридорами знову рознісся крик, і Деміан впав на підлогу, розмазуючи на плитці свою кров.

Анабель затулила рот рукою, і Нейт обійняв її ззаду, розвертаючи від жахливої картини, однак вона хотіла побачити кінець. Хотіла дізнатися, хто цей дивовижно вправний чарівник під ілюзією.

— Припини це, паскудо. Просто добий мене, — благав Деміан, мружачись від болю.