Поліна Ташань - Хранителька темряви, Поліна Ташань

— Ти заслужив на довгу смерть, — долинув голос нізвідки. Не один — десятки. Це був цілий вихор з різних голосів: і чоловічих, і жіночих, і дітей. — Ти вбив нас. Ти заслужив. Покари! Покари! Покари!

— Годі, — волав він у відчаї. — Я здаюся. Де ти? Чому я тебе не відчуваю?

Голоси зненацька вщухли.

— Я тут, — пролунав ласкавий жіночий голос.

Різко обернувшись, Деміан побачив біля входу до гуртожитку свою сестру. Джулія, молода й гарна, стояла зі складеними за спиною руками й дивилася на нього зі своїм мудрим виразом. Анабель одразу помітила, яка Люсі до болю схожа на матір.

— Джулія…

Деміан уже вагався в тому, справжня вона чи ні. Ця ілюзія здавалася аж занадто реалістичною.

Вона всміхнулася й неквапливо попрямувала до нього.

— Єдина людина, яка тебе підтримувала, жаліла, намагалася зрозуміти й захистити від решти… І яка була твоя відплата? — Її погляд спохмурнів. Очі налилися холодом. — Ти мене вбив.

— Ні, — заперечив Деміан, не стримуючи сліз.

— Так.

— Ні, — повторив він, неконтрольовано хитаючи головою.

— Так, Демі. Ти мене вбив.

Постать Джулії змінилася: її шкіра потьмяніла, одяг побляк і вкрився багаторічним пилом із землі, очі стали мертвими, на шиї з’явився слід від мотузки, а на руках були замкнені кайдани.

Люсі, яка вже не боялася бути у своєму тілі, не витримавши видовища, відвернула голову.

Деміан почав відповзати назад від живого трупа сестри, але врізався в стіну.

— Ти вбив усіх нас, — додала вона й зникла, після чого довкола знову залунали гучні голоси.

Анабель аж закрила вуха — такими вони були нестерпними.

Коли вигуки стихли, на грудях чоловіка з’явився з десяток нових порізів. Він ледве дихав, стікаючи кров’ю, а тоді перед ним знову з’явилася Джулія.

— Я. Не. Хотів, — насилу видихнув Деміан, розкинувши руки.

Він дивився просто перед собою, не маючи змоги навіть підвести очі.

— Тихо-тихо, — говорила Джулія заспокійливим голосом, підходячи ближче. — Я знаю, що десь глибоко в душі ти не хотів, але це тебе не зупинило. Жодна пролита сльоза, жодна крапля крові. І ось ти зараз намагався вбити дітей! Свою племінницю, яку поклявся мені захищати. — Її голос обірвався. Опустивши плечі, вона з нещадним виразом додала: — Батько казав слушно: я витрачала свій час даремно, намагаючись врятувати тебе.

Деміан ледь помітно похитав головою.

— Ні, не кажи цього.

Джулія склала руки за спиною й, відвернувшись від нього, почала повільно крокувати ближче до центру вестибюля. Деміан безпорадно дивився на неї, наче вже й змирився. Тоді в його груди нізвідки вдарив кинджал. Він встромився прямісінько в його серце. Голова Деміана опустилася, коли він зустрічав свою смерть.

— До слова, — веселіше промовила вона, розвернувшись. — Ти ніколи не був найсильнішим заклиначем розуму.

Деміан більше не дихав. У наступну мить ілюзія страченої жінки розвіялася, а в коридорі запала тиша.

Поки інші намагалися збагнути, що тільки-но сталося, Люсі витерла очі й пішла до тіла дядька, однак раптова поява невидимки змусила її зупинитися. Навпроти Деміана навприсядки стояла Синтія. Вона вийняла кинджал з його грудей і, протерши лезо об його сорочку, обережно, підтримуючи коліна, підвелася.

— Ось вам відповідь на те, чому маги розуму є найбільш небезпечними, — промовила вона глядачам і повернула погляд до Анабель. — І водночас нагадування, що ніколи не слід знімати амулети. Хоч вони не врятують від зовнішніх ілюзій, якими я щойно задурила Деміана, але, якби на ньому їх не було, я б його вбила менш ніж за хвилину.

Синтія без жодної церемонності переступила мертвого чоловіка й, заховавши зброю за пазуху, попрямувала до сходів, наказуючи:

— Хілорі, розбуди директорку, а вартові нехай прослідкують, щоб ніхто не підходив до тіла.

— Гаразд. — Він кивнув без жодних запитань.

Обвівши їх трьох очима, Місіс Родман важко зітхнула.

— Амулети, — повторила вона, глянувши на Анабель ще суворіше, та й вказавши худорлявим пальцем, а тоді додала до Люсі: — А ти сьогодні молодець.

Вона нічого не відповіла, не чекаючи від цієї людини похвали, але викладачці було байдуже, бо вона вже вирушила нагору. Коли кроки Синтії віддалилися настільки, що їх не було чутно, Нейт вийшов перед дівчатами й, схрестивши руки на грудях, тихо заговорив.

— Мені б дуже хотілося знати, що ви тут робите в цю годину, чому на вас стільки землі й коли ти встигла свиснути мою кофту. Як тільки я приведу сюди Дараган, ви, хочете того, чи ні, дасте мені відповіді.

Анабель винувато опустила очі й відкрила рота, щоб почати озвучувати відмовки, але Люсі втрутилася раніше.

— Навіщо відкладати? Я сама її покличу, а ти поки розпитай свою дівчину і водночас послідкуєш за її станом.

Люсі обдарувала Анабель поглядом, що не міг означати нічого іншого, крім «ось тобі помста, дорога подруго». Вона такий хід оцінила, але — от сюрприз — у неї теж була відповідь.