Поліна Ташань - Хранителька темряви, Поліна Ташань

20

Даний розділ містить опис сцени з елементами насилля, який може викликати неприємні емоції в чутливих читачів.

— До світанку встигли! — радісно прошепотіла Анабель, повертаючи лопати на місце в складі. Холод підвалу пронизував її шкіру, а мокрий від поту одяг не давав йому вийти. Жахливе відчуття, проте вона не скиглила. — Оце Генрі очманіє, коли прокинеться й побачить на столі ті чоботи.

— Умгу. Ти ще встигнеш поспати, — відповіла Люсі й сама зіщулилася.

— Ет ні, потрібно кофту відчистити, перш ніж повертати.

Вона злегка усміхнулася, згадавши, як викрадала її вночі з шафи Нейта. Він тоді вже спав, заснувши з книгою на обличчі, і це мало несправедливо чарівний вигляд.

— Щоб пан поручний не помітив?

Анабель знала що відповісти на її шпильку.

— Пан поручний — не король. Він у мене більш суворий.

Коли вона заговорила про брата, обличчя Люсі спохмурніло. І це добре, бо так вона швидше здасться та нарешті погодиться з ним поговорити. Принаймні Анабель на це відчайдушно сподівалася. Хоч-не-хоч, а вона націлилася продовжити тиск, як їй і обіцяла. Хоч Арон і просив сестру не вмішуватися, вона мала іншу думку, як для них буде краще.

— Твоє прокляття ніхто не вважає перепоною, крім тебе, — додала Анабель, коли вони йшли коридором підвалу до виходу. Світильником в цій непроглядній пітьмі слугував вогонь з її долоні.

У відповідь Люсі мовчала, просто глянувши на неї з сумішшю злості, роздратованості та образи. Очікувана реакція. Ще кілька таких згадок могли б вивести її з рівноваги, але це буде занадто й ні до чого хорошого не призведе. Анабель кидатиме їх повільно, з проміжками, створюючи тріщини в стіні її терпіння, і вона рано чи пізно розвалиться вщент.

За кілька хвилин дівчата зайшли в гуртожиток, пройшовши повз сплячу варту, й опинилися в мертвій тиші вестибюля. Для цієї години це доволі нормально, бо навіть найбільш віддані «жайворонки» з гвардії зазвичай ще спали. Удвох вони спокійно попрямували до сходів.

Раптом Люсі зупинилася, ніби щось почула. Її погляд насторожився, і вона вмить обплела себе тінями, перетворившись на фантома.

Що сталося? Де загроза?

Однак Анабель не встигла зрозуміти, що так занепокоїло її подругу, бо в наступну мить земля під її ногами враз зникла.

Вона падала.

Оберталася в повітрі, махала руками, але продовжувала набирати швидкість, поки її крик розчинявся в безмежній небесній блакиті. Тут не видно ні сонця, ні хмаринки. Тільки небо та зелена земля, до якої Анабель з кожною секундою наближалася все ближче і ближче. Магія тут не діяла.

Що відбувається? Як вона тут опинилася?

За мить Анабель зрозуміла, що це, найімовірніше, смерть. На заняттях їм не один раз розповідали про способи вбивства глибокими ілюзіями, й ілюзія падіння була чи не найбільш широко вживаною. Про найголовніше сказати теж не забули — якщо ви не заклинач розуму, ви приречені. Боротися немає сенсу: вас уб’є власний розум. Анабель не хотіла помирати, але вона не могла нічого вдіяти. У неї навіть не було достатньо часу, щоб цілком збагнути, що вона зараз впаде. Змогла тільки заплющити очі, щоб не бачити свого кінця, коли до землі лишалося три-два десятки метрів.

Коли вона ось-ось мала розбитися, її тіло зненацька обгорнули тисячі м’яких, прохолодних маленьких пелюсток. Це відчувалося, наче весняні обійми, наче втрата вагомості, наче занурення під воду. Вони зловили її та, сповільнивши рух, пом’якшили удар.

Анабель не померла. Вона розплющила очі й хутко вилізла назовні з купи дрібних блакитних квіточок, частина з яких випадково потрапили їй до рота.

«Незабудки», — згадала вона, але, не встигла й озирнутися, коли зненацька опинилася на підлозі гуртожитку, лежачи в напівтямі. З того, що вона досі відчувала біль у руці, на яку впала, можна було сказати, що пролежала тут не довго.

Помалу піднімаючись на руках, Анабель озирнулася довкола. Двері кількох кімнат були злегка прочиненими, і звідти з цікавістю й жахом водночас виглядали студенти гвардії, які щойно прокинулися. Виходити в коридор вони не наважувалися, натомість просто спостерігали за тим, як посеред вестибюля їхнього гуртожитку прямо зараз фантом здавлював чорними щупальцями з тіней шию Деміана. Колись король Елендору — він стояв на колінах, упершись у брудну плитку, та не міг нічого зробити.

— Люсі, — вигукнула Анабель, і вона, повернувшись до неї, вмить відпустила чоловіка й побігла в її напрямку.

— Ти жива!

Люсі хотіла простягнути їй руку, та чомусь передумала.

— Усе добре, я заберу її. — Анабель почула за своєю спиною голос Нейта.

Майже водночас він заходився підіймати її на свої сильні руки, але вона зіскочила.

— Не варто, я в нормі.

Анабель і справді трималася на ногах доволі впевнено, на відміну від Деміана, котрий щойно підвівся з колін, хрипко відкашлюючись.

— Кляті діти. — Він підняв червоні очі на фантома та, плюючись слиною, загорланив: — Ти мене не вб’єш. Ти не вбивця, тим паче я твій рідний дядько.

— Мовчати! — розлючена, вона вдарила його тінями, так що він знову втратив рівновагу. Коли спина Деміана торкнулася підлоги, вона повернулася до Анабель і тремтячим голосом, ледь чутно запитала: — Мені його вбити?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍