Ruslan B - Ціна помилки, Ruslan B

          Сьогодні Віка поверталася додому сама. Її колишня краща подруга її попросту кинула. Колись Ліна була для Ані кращим другом, єдиною людиною котрій довіряла. Вона вірила Ліні більше аніж кому не – будь іншому. Але це було в минулому. Ліна не лише зрадила її але й розказала усі її секрети. Тепер цілий клас знав, що Вікторія змінилася тільки тому, що закохалася в кінозірку Радимира Воловські. Дехто відверто в очі їй сміявся. Чому? Можливо тому, що заздрив. Рідко хто має нагоду в житі бути поруч реальної зірки. І хоча сам Радик не вважав себе чимось на зразок «суперстар», та для десятикласників це все одно було казково. Але це була далеко не найгірша правда котру розказала Ліна. Раптом задзвонив телефон. Дзвонила Марина, однокласниця.

– Слухай Віка, ти не переймайся тим, що сталося в школі! – заспокоювала вона – Ну з ким не буває.

– Так але це … – плакала дівчина – як так можна було… Для чого всім розказувати …

– Та забудь! – вмовляла Марина – А пригадуєш як минулого року всі розказували, що я була на квартирі у Олега з його братом?

– Ну так, пам’ятаю!– крізь сльози пробурчала дівчина – той що?

– От іменно! І що? А знаєш що говорили? – продовжувала дівчина.

– Ну, що ти…

– Ага. І що тепер? Віка – я там була. І що з того? Так я з ним спала! І що з того! Так я втікала з дому і що? Яке кому діло до того, як я живу! Вкінці-кінців, це моє життя.

– Ти права. Але ж … Якби то сказати…

– А от що! Нічого в тому нема страшного, що тобі випала така можливість! Забий на все! Прийдеш вечором до мене! Все вирішимо!

– Та там і віришувати нема що. Я ж ним нічого не мала. Марина, ти не повіриш але він ще той моралфоб! Просто обідно, що та бідота така. Подруга називаєтсья.

– А ти рпо Лінку… та я тя умоляю… вона ще то «дєрьмо». Та я тобі навіть більше скажу – так вона перша бігла з своєю мамашкою до нього. Думали, що крутого «вуйка зловлять за хвіст». А він їх там я чула бортанув. Тай того вона так казиться тепер.

– Ти хочеш сказати, що вона лізла до Радика…

– Ой, Віка – я тебе прошу – сміялася в трубку Марина – та вона думала празити його своїми «АКТОРСЬКИМИ ЗДІБНОСТЯМИ» ахаха…

– Ну та, як Смировського Діму…

– Та забий на неї – ти головне роби те, що тобі подобаєтсья.

            Марина теж була не з тих ангельських. Вона, дівчина з характером. Мала не одного хлопця. Вела свій, «дорослий» спосіб життя. Звісно, батьки були не в захваті від цього але що мали казати. Врешті решт змирились. Марина була далеко не відмінницею і страшенно не любила цих «квадратних зануд». Вона не звертала уваги на те, що говорять їй за спиною а йшла вперед. Мета в неї була одна– Закінчити школу, поступити кудись, знайти роботу. А далі як вийде. В деякій мірі Марина була пофігісткою. І це давало можливість уникнути багатьох життєвих тупиків.

        Минуло кілька днів…

         В сусідній кімнаті задзвонив телефон. Він ніби пробудив Вікторію, забрав її з полону мрій назад на землю. Телефон дзвонив і далі. Дівчина ніяк не хотіла відповідати на клятий дзвінок. Матері в дома не було. Хто б це міг дзвонити? Аня почекала доки телефон передзвонить. Вона глянула на номер і побачила номер Ліни. Ненависна дівка, а колись краща подружка. Після того, як Віка відверто взялася за Радика, Ліна мало з нею не побилася. І це подруга називається. Чому вона тепер дзвонила? Напевне щоби подіставати. Ліна інколи любила дражнитися з Вікою. Ще будучи подружкою вона багато знала про дівчину і тепер грозила все розказати її мамі. А в подальшому і самому її зоряному хлопцеві. Якою має бути заздрість, щоб так перетворити з кращої подружки в найгіршого ворога! Але буває і таке.

      А телефон дзвонив знову. Вікторія знову чекала. Її мучили дві думки. Взяти і не брати. Якщо людина тобі телефонує вже в котре значить щось таки сталось а з іншого боку – може дуже хоче подіставати. В третій раз дівчина не витримала. Вона взяла трубку.

– Слухаю! – злісно сказала дівчина.

– Вікі привіт, будь-ласка не кидай трубку… Ти мені потрібна – говорила явно не Ліна – будь-ласочка допоможи!

– Хто це – уже м’якше спитала Віка.

– Та я, Вірка. В нас проблема! Чесно! Вікі будь-ласка, якщо можеш …

– Яка ще Вірка? Я нічого не розумію!

– Віра Домбровська. Віка, я тебе прошу! Ліна в лікарні. Вона просить щоб ти прийшла…Хоче поговорити з тобою…

– А я яке маю до неї відношення? Вона мені хто? І взагалі, це не людина…

        Вікторія поставила трубку. Її рука дрижала. Чому? Від злості? А може від якогось не зрозумілого страху.? Щось її мучило. Щось не давало спокою. Але чому. Хіба вона мала поступити якось інакше? А хіба Ліна її не діставала в школі! Хіба не вона розказала її мамі дещо з її життя, щоб досолити колишній подрузі! І хіба не вона зробила її своїм ворогом. Тепер нехай відбувається.

      В кімнаті було напів темно. Дівчина любила сидіти в такій собі «романтичній обстановці». Цей дзвінок не давав їй спокою. Але й іти на повідку дівчина теж не збиралася. Вона чекала, що ж буде далі.