Кларк Ештон Сміт - Зібрання творів, Кларк Ештон Сміт

в море, де невблаганна Чорна Річка підхопила його і, зрештою, розтрощила об рифи Наату. А ми з моїми синами, виспівуючи могутню формулу, що не потребує використання ані кола, ані пентакля, прикликали на берег увесь потонулий екіпаж, достоту так само, як оце щойно прикликали команду того судна, з якого лише ти один був порятований завдяки некромантській плавчині, яка діяла за нашим наказом і з певною метою. 

Вачарн договорив і стояв, пильно вдивляючись у навколишній присмерк; і тієї миті Ядар почув позад себе звуки повільних кроків, що лунали вкритим рінню берегом від смуги прибою. Розвернувшись, юнак побачив, як із мертвотно-синіх сутінків вийшов старий капітан тієї купецької галери, на якій він мимоволі дістався Наату; за капітаном ішли моряки та веслярі. Ходою сновид наблизилися вони до багаття, й морська вода важко скрапувала з їхнього одягу та волосся, цівками струменіла з їхніх ротів. Дехто з них був сильно посинцьований, дехто шкутильгав або волочив ноги, зламані ударом об скелі, на які їх пожбурило розбурхане море; і обличчя кожного з них було позначене жаским мертвотним виразом, якого набирають ті, що загинули внаслідок утоплення. 

Заклякло, мов ляльки, підходили вони до Вачарна та його синів і шанобливо вклонялися їм, у такий спосіб визнаючи себе за підневільних слуг, а тих, що підняли їх з глибин смерті, — за зверхників. З порожніх поглядів засклілих очей, якими команда галери втупилася просто перед себе, було видно, що ніхто з них не впізнає́ Ядара й не усвідомлює того, що діється навколо; і говорили вони, лише повторюючи, ніби намагаючись завчити напам’ять певні незрозумілі слова, з якими до них зверталися некроманти. 

І здавалось Ядарові, що й він теж, достоту як оті ожилі мерці, стояв і рухався в якомусь темному, глибокому, напівусвідомленому сні. Та, попри все, він рушив слідом за заклиначами ущелиною, оповитою сутінковою млою, за прихованим поворотом якої відкривався прохід до височин острова Наат. І біч-о-біч із ним ішла Далілі, а за ними — решта. Покірно йшов принц уперед, однак у серці його не було великої радості від того, що він нарешті знайшов Далілі; й кохання його змішалося з болісним розпачем. 

Вачарн освітлював шлях головнею, яку вихопив із багаття, і при її мерехтливому світлі Ядар розгледів невиразні пащі жахливих проваль, які зяяли край ущелини, що дедалі крутіше звивалася вгору, та низькорослі покручені сосни, котрі зловісно схилялися з виступів скель угорі, неначе чарівники простягали руки, аби накласти прокляття на подорожніх. Невдовзі понад розбурханим морем за їхніми спинами здійнявся набряклий та червоний, наче скупаний у крові, змішаній із сукровицею, місяць; і, перш ніж його диск очистився, набувши смертельної блідості, вони вийшли з ущелини на кам’янисте нагір’я, де стояв дім трьох некромантів. 

Довгий та приземкуватий був той дім, збудований із темного граніту, з присадкуватими крилами, напівприхованими кронами кипарисів, які росли коло самого будинку. За будинком, нависаючи над ним, височіла прямовисна круча, а над тією кручею у місяцевому світлі видніли похмурі схили та гірські кряжі, що здіймалися у височінь, до гористого осердя острова Наат. 

Ядарові здалося, що той дім був місцем, в якому вже запанувала смерть, бо жоден вогник не світився в його порталах і вікнах, і лише тиша долинала з нього, зустрічаючись із безгомінням тьмяних небес. Одначе, коли некроманти наблизилися до порога, Вачарн промовив якесь слово, що розляглося луною у найвіддаленіших внутрішніх залах і покоях, і, немовби відгукнувшись на нього, зненацька повсюди засвітилися лампи, заповнюючи дім, наче страхітливі жовті очі; й тієї ж миті у порталах з’явилися людські постаті, вклоняючись господарям, немов поштиві тіні. Але обличчя тих істот були вибілені могильною блідістю, а деякі з них були поплямовані зеленим тліном або позначені звивистими ходами, прогризеними червою… 

Згодом у великій залі того дому Ядара запросили сісти до столу, за яким зазвичай трапезували лише Вачарн, Вокал і Улдулла. Той стіл стояв на чомусь на кшталт помосту, що був складений з величезних плит, а унизу, в головній залі, за іншими столами зібралося близько чотирьох десятків мерців; серед них, ані разу не поглянувши в бік Ядара, сиділа й Далілі. І хоча серце його краялося від болю, принц волів би радше приєднатися до неї, ніж сидіти віддалік, одначе глибока млость огорнула його, немов якесь невимовлене закляття зневолило його кінцівки, тож він не міг більше рухатися самохіть і мусив в усьому коритися волі Вачарна. 

Безтямно сидів він, без особливого подиву спостерігаючи за похмурими і мовчазними господарями, які, повсякчас живучи серед безмовних мерців, і самі, вочевидь, уподібнились їм і перейняли у них чимало їхніх звичаїв. І ще виразніше, ніж дотепер, розгледів він схожість трьох чаклунів, адже вони скидалися радше на рідних братів, аніж на батька та синів; і вік усіх трьох годі було визначити, бо ж не були вони ані старими, ані молодими тією мірою, яку застосовують до звичайних людей. Ядар міг відрізнити Вачарна від синів хіба за темнішим відтінком вбрання та більшою шириною чола і плечей, а Вокала від Улдулли — лише за різкішим тоном голосу та глибше запалими щоками. І все сильніше й сильніше відчував він те химерне зло, яке випромінювали ці троє — могутнє та огидне, наче прихований віддих смерті. 

Отьмареному чарами, що важким тягарем лежали на ньому, позбавляючи сили волі, принцові заледве чи випадало чудуватися з того, як було подано ту дивну вечерю, хоча м’ясні страви потрапляли на стіл без жодного видимого посередництва, ви́на лилися немовби із самого повітря, і лише тихенький шурхіт непевних кроків та легенький зникомий холодок виказували рухи носіїв, які снували туди й сюди. 

Небіжчики за своїми накритими столами мовчки, із незграбними жестами та рухами взялися до вечері, але некроманти не торкнулися наїдків, які стояли перед ними, а сиділи з таким виглядом, ніби на щось чекали; і Вачарн, аби пояснити причину цього очікування, сказав кочовикові: 

— Є ще кілька гостей, які сьогодні вечерятимуть із нами. 

І Ядар уперше помітив, що поруч із кріслом Вачарна було поставлене ще одне, вільне. 

А тоді з внутрішніх дверей до зали поквапливим кроком увійшов якийсь надзвичайно м’язистий і кремезний чоловік, оголений, із брунатною, майже чорною шкірою. Дикий з вигляду був той чоловік, очі його були розширені, немовби від люті чи жаху, а на товстих пурпурових губах видніли невеликі плями піни. А слідом за ним, загрозливо здіймаючи важкі іржаві ятагани, увійшли два мерці, наче вартові, що супроводжують в’язня. 

— Цей чоловік — канібал, — мовив Вачарн. — Наші слуги захопили його за горами, у лісі, який населений переважно такими дикунами. 

А тоді з похмурою іронією, що чаїлася за його словами, додав: 

— Лише сильних і сміливих прикликають живими до цього маєтку і дозволяють їсти за одним столом зі мною та моїми синами… Не дарма, о принце Ядаре, з-поміж усіх, хто відплив у тій купецькій галері з Орота, саме ти сподобився цієї честі. Уважно стеж за всім, що відбуватиметься далі. 

Велетенський дикун зупинився на порозі, неначе присутні в залі лякали його більше, ніж зловісна зброя вартових. Вачарн зробив якийсь знак, і один із мерців ударив дикуна іржавим клинком у ліве плече, і коли той, спонукуваний вартовими, ступив уперед, з глибокої рани рясно заструменіла кров. Канібал судомно тремтів, неначе наляканий звір, і дико роззирався залою, шукаючи шляху