Джо Аберкромбі - Раніше, ніж їх повісять

Він подивився, як крихітні постаті вояків рухаються по запорошених стінах і вежах обабіч пролому. Опустив підзорну трубу й побачив широке півколо барикад, за якими сиділи навпочіпки у три шеренги бійці, чекаючи на прихід гурків. Ґлокта насупився й поворушив занімілою лівою ногою в чоботі. «Ніде правди діти, ця оборонна споруда здається вбогою. Та вона — це все, що в нас є».

Тепер гуркські вояки повалили в широкий пролом чорними мурахами, що висипали з мурашника, юрбою людей, що штовхалися, виблискували сталлю, розмахували знаменами, виходили з хмар бурого пилу, незграбно злізали з великої купи впалого каміння та негайно потрапляли під лютий град стріл із арбалетів. «Перший у проломі. Незавидне становище». Тих, хто йшов у передніх рядах, косили на ходу; падали та котилися з купи каміння за стінами крихітні постаті. Багато хто падав, але завжди знаходилися нові люди, що перли по тілах товаришів, просуваючись уперед, у місто, по масі битого каміння та розтрощених колод.

Тепер здійнявся новий крик, і Ґлокта побачив, як захисники атакували з-за своїх барикад. Вояки Союзу, найманці, дагосканці — усі кинулися до пролому. З цієї відстані здавалося, ніби всі вони рухаються недоречно повільно. «Потік олії та потік води потихеньку тягнуться один до одного». Вони зустрілись, і розрізнити між собою сторони стало неможливо. Утворилася текуча маса, що була поцяткована блискучим металом, рябіла та хвилювалася, як море, а над нею безвільно висіли один чи два барвистих прапори.

Над містом повисли крики, що відбивалися луною й пересувалися з вітром. Віддалений запах болю та люті, брязкіт і гамір бою. Часом він звучав нерозбірливо, як далека буря. Часом до Ґлоктиних вух із дивовижною чіткістю долинав окремий крик чи окреме слово. Це нагадувало йому гамір юрби на Турнірі. «Щоправда, тепер клинки не затуплені. Обидві сторони налаштовані абсолютно серйозно. Цікаво: скільки людей уже загинуло цього ранку?» Він повернувся до генерала Віссбрука, що пітнів поруч із ним у своїй бездоганній формі.

— Генерале, ви коли-небудь брали участь у такій масовій битві? У чесному бою, один на один, як то кажуть, на вістрі піки?

Віссбрук не став відриватися від підзорної труби, у яку завзято мружився.

— Ні. Не брав участі.

— Я б не став цього рекомендувати. Сам робив це всього один раз і не маю великого бажання повторювати. — Він пересунув держак ціпка у своїй спітнілій долоні. «Звісно, не можна сказати, що зараз це так уже ймовірно». — Я досить часто бився верхи. Атакував невеликі загони піхоти, розбивав і переслідував їх. Шляхетна це справа — рубати людей, коли вони тікають, мене за неї всіляко хвалили. Невдовзі я довідався, що бій пішака — це інша справа. Тоді така сильна тиснява, що й дихнути майже неможливо, а здійснити героїчний учинок — тим паче. Герої — це ті, кому пощастило це пережити. — Він пирснув безрадісним сміхом. — Пам’ятаю, як мене підштовхнуло до гуркського офіцера, ми зблизилися, як закохані, і не могли ні вдарити, ні зробити щось іще — хіба тільки вишкіритись один на одного. Повсюди навмання впивалися наконечники списів. Бійці нахромлювалися на зброю своїх або ж потрапляли під ноги. Випадково було вбито більше людей, аніж навмисне.

«Та все це діло — одна велика випадковість».

— Огидна справа, — пробурмотів Віссбрук, — але необхідна.

— Так і є. Так і є.

Ґлокта бачив, як над киплячим натовпом має гуркський штандарт, метляючи подертим і забрудненим шовком. На натовп почали падати камені, скинуті з розбитих стін угорі. Люди безпорадно штовхалися, стоячи плечем до плеча й не маючи змоги рухатись. У гущу натовпу згори вилили великий казан окропу. Гурки, подолавши пролом, утратили всяку подобу порядку, і тепер безформна маса людей заколихалася. Захисники ненастанно перли на них зусібіч, штовхаючи їх піками та щитами, рубаючи мечами та сокирами й затоптуючи своїми чобітьми тих, хто впав.

— Ми їх відганяємо! — пролунав голос Віссбрука.

— Так, — стиха промовив Ґлокта, дивлячись у свою підзорну трубу на відчайдушний бій. — Схоже на те.

«І радість моя безмежна».

Гурків-напасників оточили, і тепер бійці швидко гинули, відступаючи до пролому та незграбно лізучи на гірку з каміння. Уцілілих мало-помалу відтіснили до нічиєї землі позаду, і в масу втікачів стріляли арбалети на стінах, сіючи панічний жах і смерть. Нечіткі радісні вигуки захисників долинали до тих, хто стояв на стінах цитаделі.

«Ще одну атаку відбито. Вбито десятки гурків, але завжди знайдуться нові. Якщо вони прорвуться за барикади та ввійдуть у Нижнє місто, нам кінець. Вони можуть приходити так часто, як заманеться. Нам же досить програти лиш один раз — і гру закінчено».

— Схоже на те, що ми перемогли. Принаймні сьогодні. — Ґлокта пришкандибав до кутка балкона та подивився на південь у підзорну трубу, опустивши погляд на затоку та Південне море за нею. Там не було нічого, крім спокійної води, що яскраво виблискувала аж до плаского обрію. — І досі не пахне жодними гуркськими кораблями.

Віссбрук прокашлявся.

— За всієї поваги... — «Як я розумію, відсутньої». — Гурки ніколи не були моряками. Чи є якісь підстави гадати, що тепер у них є кораблі?

«Лише одна: в моїх апартаментах глупої ночі з’явився старий чорношкірий чаклун і сказав мені чекати на їхню появу».

— Саме по собі те, що ми чогось не бачимо, іще не означає, що його немає. Імператор і без того задає нам перцю. Можливо, він тримає свій флот у резерві, чекаючи на кращий час і не бажаючи розкривати всі свої карти без потреби.

— Але маючи кораблі, він міг би влаштувати нам блокаду, заморити нас голодом, обійти нашу оборону! Йому б не треба було марнувати стільки вояків...

— Вже чого-чого імператор Гуркулу має вдосталь, так це нових вояків. Вони залишили пролом, крізь який можна пройти.

Ґлокта, оглянувши стіни, помітив друге слабке місце. Він бачив великі тріщини зсередини у кам’яній кладці, що була зміцнена важкими колодами та купами буту, та все ж хилилася всередину, з кожним днем сильніше.

— І невдовзі залишать іще один. Рів вони заповнили в чотирьох місцях. Тим часом наша чисельність зменшується, а бойовий дух дає слабину. Кораблі їм не потрібні.

— Але вони є в нас.

Ґлокта з подивом усвідомив, що генерал наблизився до нього і тепер говорить тихо й наполегливо, серйозно дивлячись йому в очі. «Як чоловік, що пропонує свою руку та серце. Або зраду. Цікаво, про