Джо Аберкромбі - Раніше, ніж їх повісять

— Час іще є, — пробурмотів Віссбрук, нервово переводячи погляд на двері й назад. — Ми контролюємо затоку. Поки ми утримуємо Нижнє місто, в наших руках верфі. Ми можемо вивести сили Союзу. Принаймні цивільних. У Цитаделі ще лишилися дехто з дружин і дітей офіцерів, трохи торгівців і ремісників, які оселились у Верхньому місті й не мають охоти їхати. Це можна зробити швидко.

Ґлокта насупився. «Може, це й правда, та накази архілектора були інакші. Цивільні за бажання можуть дбати про себе самі. Війська Союзу нікуди не підуть. Хіба що, звісно, на похоронні багаття». Проте Віссбрук сприйняв його мовчання як заохочення.

— Якби ви віддали мені наказ, це можна було би зробити цього ж вечора і всі б поїхали, перш ніж...

— А що чекатиме на всіх нас, генерале, коли ми ступимо на землю Союзу? Сльозливе возз’єднання з нашими володарями з Аґріонта? Дехто з нас скоро заплаче, я в цьому не сумніваюся. Чи, може, нам сісти на кораблі та поплисти до далекого Сулджуку, щоби прожити довге легке життя в достатку? Як гадаєте? — Ґлокта поволі захитав головою. — Чарівна фантазія, та й усе. Нам наказано втримати місто. Капітуляція неможлива. Не можна відступати. Не можна плисти додому.

— Не можна плисти додому, — кисло повторив Віссбрук. — А тим часом гурки щодня підходять ближче, наші втрати збільшуються, і найостанніший жебрак у місті бачить, що ми вже не зможемо довго втримувати суходільні стіни. Мої люди близькі до бунту, а найманці значно менше надійні за них. Що мені, на вашу думку, сказати їм? Що Закрита Рада не наказувала відступати?

— Скажіть їм, що підкріплення прибудуть з дня на день.

— Я їм це вже кілька тижнів кажу!

— Тоді ще кілька днів погоди точно не зроблять.

Віссбрук кліпнув.

— А можна поцікавитись, коли прибудуть підкріплення?

— Коли... — Ґлокта примружив очі. — Завгодно. А доти ми маємо триматись.

— Але чому? — Голос Віссбрука став високим, як у дівчини. — Навіщо? Це неможливо! Таке марнотратство! Чому, хай йому грець?

«Чому. Завжди „чому“. Мені набридає це запитання».

— Якщо ви вважаєте, ніби я знаю думки архілектора, то ви — ще більший ідіот, ніж я гадав. — Ґлокта, замислившись, поволі втягнув повітря крізь ясна. — Однак в одному ви маєте рацію. Суходільні стіни можуть упасти щомиті. Ми повинні підготуватися до відступу у Верхнє місто.

— Але... покинувши Нижнє місто, ми покинемо доки! Не можна буде завозити припаси! Жодних підкріплень, навіть якщо вони прибудуть! А як же ваша чудова промова для мене, очільнику? «Стіни Верхнього міста надто довгі й надто слабкі»? «Якщо суходільні стіни впадуть, місто буде приречене»? Або ми повинні розгромити їх тут, або не розгромимо їх зовсім, казали ви мені! Якщо доки буде втрачено... втекти стане неможливо!

«Мій любий пухкенький генерале-пиріжечку, хіба ви не розумієте? Втеча ніколи не була можливою».

Ґлокта всміхнувся, демонструючи Віссбрукові порожні дірки між зубами.

— Якщо один план зазнає невдачі, треба випробувати інший. Ситуація, як ви надзвичайно вправно наголосили, безнадійна. Повірте мені, я волів би, щоб імператор просто здався й пішов додому, та я не думаю, що ми можемо на це розраховувати. А ви? Сповістіть Коску й Кадію: сьогодні з Нижнього міста слід вивести всіх цивільних. Можливо, нам доведеться відступити миттєво.

«Принаймні мені не так далеко потрібно буде шкутильгати до лінії фронту».

— Верхнє місто навряд чи вмістить стільки людей! Вони будуть шикуватися вздовж вулиць!

«Це краще, ніж шикуватися вздовж могильної ями».

— Вони спатимуть на площах і в коридорах!

«Це краще, ніж спати в землі».

— Їх там тисячі!

— Тоді що швидше ви почнете, то краще.

Пройшовши у двері, Ґлокта мало не сахнувся назад. Спека за ними була майже нестерпна, а сморід поту й підпаленої плоті неприємно лоскотав йому горло.

Він витер очі, які вже сльозилися, тильним боком тремтливої долоні та примружено вдивився в темряву. У мороці окреслилися постаті трьох практиків. Вони зібралися колом, і їхні прикриті масками обличчя, що неначе складалися з твердої світлої кістки й твердої темної тіні, освітлювало знизу яскраво-жовтогаряче полум’я жаровні. «Дияволи в пеклі».

Сорочка Вітарі змокла до нитки та прилипла до її плечей, а в її лице врізалися люті зморшки. Северард був оголений по пояс, його важке дихання приглушувала маска, а гладеньке волосся метлялося, розбризкуючи піт. Фрост був такий мокрий, неначе постояв під дощем; по його блідій шкірі бігли великі краплі, а м’язи щелеп застигли й випнулись. У всьому приміщенні явно не почувалася незатишно тільки Шікель. Вітарі втискувала дівчині у груди шипляче залізо, а на обличчі Шікель красувалася несамовита усмішка. «Наче це найщасливіша мить у її житті».

Дивлячись на це, Ґлокта ковтнув: згадав, як тавро показали йому самому. Згадав, як благав, молив, канючив про пощаду. Згадав дотик металу, втиснутого йому в шкіру. «Такий палючий, що здається майже холодним». Безглуздий гомін власних криків. Сморід, із яким палала його плоть. Тепер він відчував цей запах. «Спершу проходиш через це сам, тоді піддаєш цьому інших, а потім наказуєш це робити. Така вона, схема життя». Він знизав зболеними плечима, пошкандибав уперед, у кімнату, і прохрипів:

— Як успіхи?

Северард випрямився, гмикнувши та вигнувши спину, витер лоба та бризнув потом на слизьку підлогу.

— Щодо неї не знаю, та я вже досить скоро зламаюся.

— У нас нічого не виходить! — різко заявила Вітарі й кинула чорне тавро назад у жаровню, здійнявши розсип іскор. — Ми спробували клинки, ми спробували молотки, ми спробували воду, ми спробували вогонь. Вона не каже ні слова. Ця йобана сучка якась кам’яна.

— М’якіша за камінь, — прошепотів Северард, — але геть не така, як ми.

Він узяв зі столу ніж (його лезо ненадовго зблиснуло в темряві жовтогарячим), нахилився вперед і зробив довгий надріз на тонкому передпліччі Шікель. Її обличчя при цьому майже не сіпнулося. Відкрита рана блищала яскраво-червоним. Северард засунув туди палець і крутнув ним. Шікель геть нічим не виказала, що їй боляче. Він витягнув палець і продемонстрував його, а тоді потер його кінчик об великий палець.

— Навіть не змок. Це все одно, що різати тижневий труп.

Ґлокта відчув дрож у нозі, скривився й сів на вільне місце.

— Очевидно, що це ненормально.

— Це фе м’яко фкавано, — пробурчав Фрост.

— Але вона вже не відновлюється так, як