Джо Аберкромбі - Раніше, ніж їх повісять

Жоден із порізів на її шкірі не затягувався. «Всі відкриті, мертві та сухі, як м’ясо у м’ясній крамниці». Опіки теж не гоїлись. «Обвуглені чорні смуги в неї на шкірі, як на м’ясі, щойно підсмаженому на решітці».

— Просто сидить, дивиться, — промовив Северард, — і ні пари з вуст.

Ґлокта насупився. «Хіба я справді думав про таке, вступаючи до Інквізиції? Про катування юних дівчат?» Він витер вологу під очима, які запекло. «Утім, це водночас набагато більше й набагато менше, ніж дівчина». Він згадав руки, що вчепилися в нього, і трьох практиків, що силкувалися її відтягнути. «Набагато більше й набагато менше, ніж людина. Не треба припускатися тих самих помилок, яких ми припустилися з Першим з-поміж магів».

— Нам треба тримати розум відкритим, — пробурмотів він.

— Знаєш, що сказав би на це мій батько? — заскреготів голос, глибокий і неприємно різкий, наче у старого діда. Він дивовижно не пасував до цього юного гладенького личка.

Ґлокта відчув, як у нього засіпалося ліве око, а під плащем потекли цівки поту.

— Твій батько?

Шікель усміхнулася йому, виблискуючи очима в темряві. Порізи в її плоті неначе всміхнулися разом із нею.

— Мій батько. Пророк. Великий Калул. Він сказав би, що відкритий розум подібний до відкритої рани. Вразливий до отрути. Схильний до запалення. Часто приносить своєму власникові лише біль.

— Тепер ти хочеш говорити?

— Тепер я вирішила говорити.

— Чому?

— А чому б ні? Тепер, коли ти знаєш, що це мій вибір, а не твій. Став свої запитання, каліко. Користуйся можливостями повчитися, коли маєш змогу. Бачить Бог, вони б тобі придалися. Той, хто загубився в пустелі...

— Решту я знаю. — Ґлокта трохи помовчав. «Стільки запитань, але про що питати таку істоту, як оця?» — Ти пожирачка?

— Ми називаємо себе інакше, але так. — Вона злегка нахилила голову, не зводячи погляду з його очей. — Спершу жерці примусили мене з’їсти свою матір. Тоді, як мене знайшли. Я мала або зробити це, або померти, а потреба жити до того була страшенно великою. Опісля я ридала, та це було давно і сліз у мені вже не зосталося. Звісно, я огидна самій собі. Часом мені потрібно вбивати, часом я бажаю померти. Я заслуговую на смерть. У цьому я не сумніваюся. Це — єдине, в чому я певна.

«Треба було розуміти, що не слід очікувати прямих відповідей. Тут мало не починаєш сумувати за мерсерами. Принаймні їхні злочини я міг зрозуміти. Однак які завгодно відповіді кращі, ніж жодних».

— Чому ти пожираєш?

— Тому що птах пожирає черв’яка. Тому що павук пожирає муху. Тому що цього бажає Калул, а ми — діти Пророка. Джувенса зрадили, і Калул заприсягся помститись, але він один виступив проти багатьох. Тож він приніс велику жертву та порушив Другий закон, а праведники долучилися до нього. З кожним роком їх ставало чимраз більше. Одні долучалися до нього добровільно. Інші — ні. Та ніхто йому не відмовляв. Тепер у мене багато братів і сестер, і кожен із нас має принести свою жертву.

Ґлокта показав рукою на жаровню.

— Ти не відчуваєш болю?

— Ні, зате відчуваю вдосталь жалю.

— Дивно. У мене все навпаки.

— На мою думку, тобі пощастило.

Він пирхнув.

— Легко казати, поки не розумієш, що не можеш посцяти без бажання закричати.

— Тепер я майже не пам’ятаю, який він, біль. Усе це було давно. Всі ми маємо різні дари. Силу, швидкість, надлюдську витривалість. Дехто з нас може прибирати чужу подобу, обманювати зір чи навіть послуговуватися Мистецтвом, так, як навчав своїх учнів Джувенс. Усі ми маємо різні дари, та прокляття в нас одне.

Вона поглянула на Ґлокту, схиливши голову набік.

«Дай-но вгадаю...»

— Ти не можеш припинити пожирати.

— Нізащо. І тому потреба гурків у рабах невситима. Опиратися Пророкові неможливо. Я знаю. Великий Батько Калул. — Її очі шанобливо здійнялися до стелі. — Первосвященик Саркантського храму. Найсвятіший із усіх, чиї ноги торкаються землі. Він смиряє гордих, виправляє кривду, виголошує істини. Він сяє світлом, як зорі. Якщо він говорить, то говорить голосом Бога. Якщо він...

— Він, без сумніву, ще й сере золотом. Ти віриш у всю цю маячню?

— Яке значення має, у що я вірю? Вибір здійснюю не я. Коли володар дає завдання, треба виконувати його якнайкраще. Навіть якщо завдання страшне.

«Це мені зрозуміло».

— Дехто з нас годиться лише для страшних завдань. Варто тільки обрати володаря...

Шікель по той бік столу закрякала сухим сміхом.

— Право вибору дістається дуже небагатьом. Ми чинимо так, як нам кажуть. Ми стоїмо чи падаємо поруч із тими, хто народився поряд із нами, має такий самий вигляд, як ми, говорить тими самими словами, і завжди знаємо про причини цього так само мало, як порох, яким ми стаємо. — Її голова звисла набік, і в її плечі розкрилася широка, як вуста, рана. — Гадаєш, мені до вподоби те, на що я перетворилася? Думаєш, я не мрію бути такою, як інші? Та після зміни вороття вже немає. Ти розумієш?!

«О, так. Як мало хто розуміє».

— Чому тебе послали сюди?

— Робота праведників не закінчується ніколи. Я прийшла подбати про те, щоб Дагоска повернулася додому. Подбати про те, щоб її люди поклонялися Богові відповідно до настанов Пророка. Подбати про те, щоб мої брати й сестри були нагодовані.

— Схоже, ти зазнала невдачі.

— За мною прийдуть інші. Опиратися Пророкові неможливо. Ви приречені.

«Це я знаю. Спробуймо піти іншим шляхом».

— Що ти знаєш... про Баяза?

— А, Баяз... Він був братом Пророка. Він це розпочав, і він це закінчить. — Її голос стишився до шепоту. — Брехун і зрадник. Він убив свого майстра. Убив Джувенса.

Ґлокта насупився.

— Мені цю історію розповідали інакше.

— Зламаний, усі розповідають будь-яку історію по-своєму. Невже ти досі цього не дізнався? — Її вуста скривилися. — Ти нічого не знаєш про війну, в якій б’єшся, про зброю та втрати в ній, про щоденні перемоги та поразки. Ти гадки не маєш, які в неї сторони, причини чи підстави. Бойовища повсюди. Мені тебе шкода. Ти — пес, що намагається зрозуміти суперечку вчених і не чує нічого, крім гавкоту. Праведники йдуть. Калул очистить землю від брехні та збудує новий порядок. За Джувенса помстяться. Це передбачено.