Джо Аберкромбі - Раніше, ніж їх повісять

тебе допомогти. Тоді ми б, можливо, поклали край безуму Калула, перш ніж він пустив коріння. Тепер увесь Південь кишить пожирачами, що перетворюють світ на свій ігровий майданчик і відверто насміхаються з урочистого слова нашого володаря! Я вважаю, що нашої трійці буде недостатньо. А що тоді? Ти відірвеш Конейл від її книжок? Знайдеш Леру, хоч під який камінь у всьому білому Земному колі вона заповзла? Повернеш Карно з-за широкого океану чи Ансельмі та Щербозуба з краю мертвих? Згуртовані маги, так? — Баязові вуста скривилися в посмішці. — Той час завершився, брате. Той корабель давно відплив і ніколи не повернеться, а нас на ньому не було!

— Я розумію! — процідив Захарус, як ніколи сильно вирячивши червоні очі. — А якщо ти знайдеш те, що шукаєш, що тоді? Ти справді вважаєш, що можеш його контролювати? Ти насмілюєшся припускати, ніби здатен на те, на що не були здатні Глустрод, Канедіас і сам Джувенс?

— Я знаю більше завдяки їхнім помилкам.

— Я так не думаю! Ти б покарав один злочин іншим, іще гіршим!

Баязові тонкі губи та запалі щоки окреслилися ще різкіше. Жодної печалі, жодного страху, зате багато чистого гніву.

— Не я влаштував цю війну, брате! Хіба я порушив Другий закон? Хіба я перетворив на рабів половину людей на Півдні заради свого марнославства?

— Ні, та кожен із нас доклав до цього руку, а ти зробив це більше за багатьох. Дивно: я пам’ятаю те, що ти опускаєш. Як ти чубився з Калулом. Як Джувенс вирішив тебе відділити. Як ти розшукав Творця й умовив його поділитися своїми секретами. — Захарус розсміявся грубим клекотливим сміхом, а його птахи заклекотали та закрякали разом із ним. — Насмілюся сказати, що він ніколи не збирався ділити з тобою доньку. Так, Баязе? Донька Творця? Толомей? У твоїй пам’яті є місце для неї?

Баязові очі холодно зблиснули.

— Можливо, тут винен саме я, — прошепотів він. — Мені й повинне належати рішення...

— Думаєш, Еуз проголосив Перший закон просто так? Думаєш, Джувенс заховав цю штуку на краю світу, бо вона була безпечна? Вона... вона лиха!

— Лиха? — Баяз зневажливо пирхнув. — «Лихий» — це слово для дітей. Слово, яким невігласи називають тих, хто з ними не погоджується. Я думав, ми виросли з таких ідей багато довгих століть тому.

— Але ризики...

— Я визначився. — Баязів голос перетворився на залізо, до того ж добре вигострене. — Я роздумував над цим багато довгих років. Ти, Захарусе, виголосив свою репліку, та не запропонував мені жодного іншого вибору. Якщо мусиш, спробуй мене зупинити. Якщо ні, відступись.

— Тоді нічого не змінилося.

Старий повернувся до Ферро; його зморшкувате обличчя засіпалось, а разом із ним перевели погляд і темні очі його птахів.

— А як щодо тебе, демонокровко? Ти знаєш, чого торкнешся за його наказом? Розумієш, що нестимеш за його наказом? Здогадуєшся про небезпеки? — Із його плеча зіскочила маленька пташка й защебетала, кружляючи довкола голови Ферро. — Тобі варто втекти й ніколи не зупинятися! Вам усім варто!

Ферро скривила вуста, збила пташку в повітрі, і та повалилася на землю, а тоді поскакала й защебетала серед трупів. Інші гнівно крякали, шипіли та квоктали, проте вона на них не зважала.

— Ти мене не знаєш, старий дурний біляче з брудною бородою. Не вдавай, ніби розумієш мене чи знаєш, що я знаю або що мені пропонували. Нащо мені віддавати перевагу слову одного брехуна над словом іншого? Забери своїх птахів і не пхай свого носа до чужого проса — тоді ми не будемо сваритись. Усе інше — пусті балачки.

Захарус і його птахи кліпнули. Він насупився, відкрив рота, а тоді мовчки закрив його знову, коли Ферро скочила в сідло й різко розвернула свого коня на захід. Вона почула, як за нею їдуть інші, цокаючи копитами, Кей ляснув віжками на возі, а далі — голос Баяза.

— Слухай птиць небесних, риб морських, звірів земних. Скоро ти почуєш, що з Калулом покінчено, його пожирачі обернулися на порох, а помилки минулого поховано, як і мало статися колись давно.

— Я на це сподіваюсь, але боюся, що новини будуть гірші. — Ферро озирнулася через плече й побачила, як двоє старих ізнову перезирнулися. — Поховати помилки минулого не так легко. Я серйозно сподіваюся, що ти зазнаєш невдачі.

— Озирнись довкола себе, давній друже. — Перший з-поміж магів усміхнувся, видираючись у сідло. — Твої надії ніколи не справджуються.

Тож вони мовчки полишили трупи, проминули розбитий стомильний стовп і поїхали в мертву землю. До руїн минулого. До Аулкуса.

А небо над ними темнішало.

Питання часу

Архілекторові Сульту,

голові Королівської Інквізиції

Ваше Преосвященство,

Ми вже шість тижнів стримуємо гурків. Вони щоранку йдуть під наш убивчий вогонь закидати в наш рів ґрунт і камінь, а ми щоночі спускаємо людей зі стін, щоби спробувати їх викопати. Попри всі наші старання, їм нарешті вдалося заповнити канал у двох місцях. Тепер із лав гурків щодня вибігають уперед штурмові загони та ставлять свої драбини, а часом і вилазять на самі стіни, та при цьому лише дістають криваву відсіч.

Тим часом триває бомбардування з катапульт, і кілька ділянок стін небезпечно ослаблені. Їх зміцнили, але гурки вже скоро залишать придатний до застосування пролом. Усередині зведено барикади, покликані стримати їх, якщо вони прорвуться в Нижнє місто. Наші оборонні споруди випробовують максимально суворо, та жоден із бійців не замислюється про капітуляцію. Ми битимемося далі.

Як завжди, Ваше Преосвященство, служу та корюся.

Занд дан Ґлокта,

очільник Дагоски

локта затамував подих і облизав собі ясна, дивлячись у підзорну трубу на пилові хмари, що лягали на дахи нетрів.

Стихли удари та цокання, з якими падали останні камені, і Дагоска на мить стала дивовижно мовчазною. «Світ затамував подих».

А тоді до нього на балконі долинув далекий крик, що лунав зі стіни Цитаделі високо над містом. Крик, який добре запам’ятався йому за полями давніх і нових боїв. «І ці спогади аж ніяк не радісні. Гуркський бойовий клич. Ворог надходить». Тепер, зрозумів він, вони йдуть в атаку відкритою місцевістю перед стінами, як робили вже безліч разів за останні кілька тижнів. «Але цього разу в них