Джо Аберкромбі - Раніше, ніж їх повісять

— Аж ніяк, друже!

Ферро рвучко підвела голову. До них полем бою швидко крокував якийсь чолов’яга, високий біляк у подертому плащі та з вузлуватим дрючком в одній руці. Він мав кудлате масне волосся й довгу сплутану бороду. З його обличчя, посіченого глибокими зморшками, витріщались ясні божевільні очі. Ферро дивилася на нього й не розуміла достоту, як він міг підійти так близько, залишившись непомітним для неї.

Птахи, зачувши його голос, позлітали з тіл, але не кинулися від нього врозтіч. Вони полетіли до нього; одні сідали йому на плечі, інші пурхали біля його голови та описували довкола нього широкі кола. Ферро потягнулася по лук і схопилася за стрілу, але Баяз витягнув руку.

— Ні.

— Бачите оце? — Високий біляк показав на розбитий стовп, і птах злетів із нього, а тоді сів на його витягнутий палець. — Стомильна колона! Сто миль до Аулкуса! — Він опустив руку, і птах перескочив йому на плече, до інших птахів, і сів там, мовчазний і нерухомий. — Ви стоїте просто на межі мертвої землі! Тварини не приходять сюди, якщо їх не змушують!

— І що це таке, брате? — гукнув Баяз, і Ферро невдоволено сховала стрілу. Ще один маг. Вона б могла і здогадатися. Щоразу, коли двоє з цих старих дурнів збиралися разом, вони неодмінно багацько мололи язиками й вимовляли багацько слів.

А це означало багацько брехні.

— Великий Баяз! — вигукнув новоприбулий, підійшовши ближче. — Перший з-поміж магів! Я чув, що ти йдеш, від птиць небесних, риб морських і звірів земних, а тепер бачу це на власні очі, та все ж мені ледве віриться. Хіба таке можливо? Щоб ці благословенні ноги торкалися цієї кривавої землі?

Він поставив свою палицю на землю, і тоді великий чорний птах зліз із його плеча та вчепився в кінець палиці кігтями, махаючи крилами, поки не вмостився. Ферро з острахом відступила на крок, поклавши одну руку на ніж. Їй не хотілося, щоб її обісрала якась із цих істот.

— Захарусе, — промовив Баяз і незграбно зіскочив із сідла, хоча Ферро здавалося, що він вимовив це ім’я безрадісно. — Судячи з вигляду, ти в доброму здоров’ї, брате.

— Судячи з вигляду, я втомився. Я здаюся втомленим, брудним і божевільним, бо такий я вже є. Тебе важко знайти, Баязе. Я обшукав усю рівнину в обох напрямках.

— Ми старалися не потрапляти на очі. Нас також шукають союзники Калула. — Баяз поглянув на різанину, і його очі засіпались. — Це твоя робота?

— Мого підопічного, молодого Ґолтуса. Скажу тобі, що він лютий, як лев, і імператор із нього не гірший, ніж із видатних мужів давнини! Його найбільший суперник, його брат Скаріо, полонив його й помилував. — Захарус шморгнув носом. — Я б не радив цього робити, але молоді чинять по-своєму. Це були останні з людей Скаріо. Ті, хто не став здаватися.

Він недбало махнув рукою на трупи, і птахи в нього на плечах замахали крилами.

— Милосердя має свої межі, — зауважив Баяз.

— Тікати на мертву землю вони не стали, а тому вчинили опір тут і загинули тут, у тіні стомильних стовпів. Ґолтус забрав у них штандарт Третього легіону. Той самий штандарт, під яким їхав у бій сам Столікус. Реліквію Старих часів! Таку саму, як ми з тобою, брате.

Баяз, схоже, не вразився.

— Стара ганчірка. Цим хлопцям вона не принесла нічого доброго. Не можна стати Столікусом, несучи шмат корму для молі.

— Може, й так. Правду кажучи, та штука сильно вицвіла. Усі коштовні камені з неї вже давно повиривали та продали, щоб купити зброю.

— Коштовні камені в наші дні є розкішшю, та зброя потрібна всім. Де тепер твій молодий імператор?

— Уже вертається на схід, не маючи часу навіть спалити померлих. Він прямує до Дарміума, щоб обложити його та повісити на його стінах цього безумця Кабріана. Тоді в нас, можливо, буде мир.

Баяз безрадісно пирхнув.

— Ти хоч пам’ятаєш, як воно — жити в мирі?

— Якби ти знав, що я пам’ятаю, ти здивувався б. — Вирячені очі Захаруса опустилися на Баяза. — Але як справи в зовнішньому світі? Як там Юлвей?

— Як завжди, стежить.

— А що там інший наш брат, ганьба нашої родини, видатний пророк Калул?

Баязове обличчя посуворішало.

— Набирає сили. Починає діяти. Відчуває, що його мить настала.

— А ти, звісно, плануєш його зупинити?

— А що мені ще робити?

— Гм-м-м. Востаннє я чув, що Калул на Півдні, але ти прямуєш на захід. Ти збився з дороги, брате? Тут немає нічого, крім руїн минулого.

— У минулому є сила.

— Сила? Ха! Ти ніколи не змінюєшся. Дивний у тебе супровід, Баязе. Юного Малакуса Кея я, звісно, знаю. Як справи, оповідачу? — гукнув він учневі. — Як справи, говоруне? Як із тобою поводиться мій брат?

Кей і далі сидів навпочіпки на возі.

— Непогано.

— Непогано? І все? Отже, ти принаймні навчився мовчати. Як ти навчив його цього, Баязе? Я так і не зміг його до цього привчити.

Баяз несхвально глянув на Кея.

— Мені майже не довелося вчити.

— Отже... Як там казав Джувенс? Найкращі уроки — це ті, яких навчаєшся самотужки. — Захарус перевів вибалушені очі на Ферро, і його птахи всі як один перевели погляд слідом за ним. — Дивна вона в тебе.

— У ній є кров.

— Тобі все одно потрібен хтось, здатний розмовляти з духами.

— Він здатен.

Баяз кивнув на Дев’ятипалого. Біляк вовтузився зі своїм сідлом, але тут отетеріло підвів очі.

— Він?

Захарус насупився. Багато гніву, подумала Ферро, але є в ньому і печаль, і страх. Птахи в нього на плечах, на голові та на кінці його палиці випростались і розправили крила, а тоді замахали ними та закрякали.

— Послухай мене, брате, поки не пізно. Відмовся від цієї примхи. Я виступлю разом із тобою проти Калула. Виступлю разом із тобою та Юлвеєм. Ми будемо втрьох, разом, як у Старий час, як ми виступали проти Творця. Згуртовані маги. Я тобі допоможу.

Запала довга тиша, а на обличчі в Баяза з’явилися глибокі зморшки.

— Ти мені допоможеш? Якби ж то ти запропонував свою допомогу колись давно, після падіння Творця, коли я благав