Кейт Фокс - Спостерігаючи за англійцями

з тих незручних мовчанок. І ми кажемо: «То що? Може, ще чаю? То я піду поставлю чайник!». Чи на діловій зустрічі, не приведи Господи, доведеться говорити про гроші. Тоді ми пропонуємо чаю, щоб відтягти незручний момент. Стався нещасний випадок: люди покалічились, всі в шоці — час випити чаю! «Піду поставлю чайник!» Третя світова війна розпочалась — нависла загроза неминучої ядерної атаки. «Поставлю-но чайник…»

Ну, ви зрозуміли. Ми любимо чай.

А ще ми закохані у тостики. Тости — це те, без чого сніданок не сніданок, і ще — комфорт-фуд на всі випадки життя. Де не допоміг просто чай, обов’язково допоможе чай з тостами! У нас навіть є спеціальна «підставка для тостів» — суто англійська штуковина. Мій батько — він живе в Америці і його смаки та звички теж трохи американізувалися — називає її «тостоохолоджувачем» і каже, що вона покликана за секунду зробити з тостів крижинки. Захисники підставок, тобто англійці, натомість запевняють, що так тости залишаються хрумкими і сухенькими: підставка відділяє тости один від одного — вони стоять горизонтально і тому довго не м’якнуть і не сиріють. В Америці саме це з тостами і відбувається — їх там жужмом кидають на тарілку, де вони пріють і сиріють, а іноді ще й накривають серветкою, щоб вони ще більше розм’якли! Англійці радше їстимуть холодні, але хрусткі тости, а не теплі та розлізлі. Американським тостам бракує загартованості та гідності: вони спітнілі, метушливі та емоційні!

Та класовий індикатор з тостів нікудишній, адже тости люблять всі! У верхах, щоправда, побутує упередження до пакетованого тостового хліба, але тільки вже зовсім класово-стурбовані обходять його стороною. А от те, чим ви намащуєте тости, дуже показово свідчить про класову приналежність. Середняки та пани з верхів вважають, що маргарином мастити тости гоже лише «простому люду», вони ж беруть масло (ну, хіба б вони були на дієті або страждали на непереносимість лактози). Мармелад користується всенародною популярністю: оксфордський та данді — темний та густий — у фаворі серед верхів, а низи надають перевагу світлому ріденькому мармеладу з цедрою. Неписані правила варення згрубша такі ж: чим темніший колір та більші шматочки фруктів-ягід, тим аристократичніше варення! Деякі класово-стурбовані середняки та верхи середнього класу потайки віддають перевагу світлішому, рідшому, простацькішому варенню та мармеладу (можливо, через те, що вони є вихідцями з нижчих класів і в дитинстві їм полюбився мармелад з цедрою), але в намаганні відповідати класовим стандартам змушені купувати панські види варення та мармеладу. Ще показово, що тільки нижчі класи, зокрема низи середняків, намагаються виглядати круто і називають варення на французький манер — «конфітюр».

Етикет за столом та індикатори «матеріальної культури»

Застільні манери англійців, до якого б класу ті не належали, трохи погіршились, але, як зауважив Мікеш, все ще на доволі високому рівні. Найважливіші правила столового етикету — повага до навколишніх, заборона на прояви егоїзму та жадібності, намагання бути справедливими, ввічливими та товариськими — відомі усім без винятку англійцям. Однак, вони не завжди їх строго дотримуються. Жоден соціальний клас не має монополії на гарні чи погані столові манери.

Хоч сьогодні справжні «сімейні обіди» відбуваються переважно раз на тиждень, — а не щодня, як було колись, — маленьких англійців навчають казати «будь ласка» та «дякую» за столом (коли вони просять чи отримують їжу). Дорослі також поводяться доволі ввічливо. Всі ми знаємо, що їжу не можна просто хапати, її слід попросити; не можна собі вділити велетенську порцію, нічого не залишивши іншим; якщо вас не заохотили словами «їжте, а то охолоне», то не можна братися до їжі, поки страви не подадуть всім присутнім за столом; не можна брати останній шматок чи порцію страви, спершу не спитавши, чи є ще охочі; не можна говорити з повним ротом; не можна напакувати до рота величезну порцію їжі і гучно жувати; за столом потрібно вести бесіду, але не можна увесь час перебувати у центрі уваги, не даючи іншим слова; і так далі, і так далі.

Ми знаємо, що в ресторані до перелічених правил додається ще одне — виявляти повагу до офіціантів, зокрема, ніколи не підкликати їх клацанням пальців та гучними вигуками, чутними на весь зал. Правильно це робиться так: відхиліться на спинку крісла, дивіться на офіціанта, намагаючись перехопити погляд, а перехопивши, швиденько кивніть або поведіть бровою. Підняти руку — теж можна, так само можна стиха сказати до офіціанта, якщо він стоїть неподалік і ще не помітив ваші моргання: «Перепрошую!». Пильнуйте, щоб звернення не прозвучало командним тоном. Нам також добре відомо, що замовлення слід робити у формі прохань — із звичним набором «дякую» та «будь ласка». Ми знаємо, що категорично не можна здіймати бучу, влаштовувати сцени та привертати до себе увагу, якщо вибралися поїсти «в люди». Особливо неприйнятно здіймати галас через гроші. Хизуватися багатством так само негарно, як і демонструвати надмірну скупість. До людей, які, отримавши рахунок, починають ретельно звіряти, хто і наскільки позамовляв, ставляться зневажливо, адже така поведінка — це не лише вияв дріб’язковості, така дискусія неодмінно передбачає порушення заборони на розмови про гроші.

Може, ми й не завжди уклінно дотримуємося всіх цих правил, та принаймні знаємо про їхнє існування. Якщо ви запитаєте англійців про «столовий етикет», то спершу вони можуть подумати, що ви маєте на увазі манірні безглузді правила етикету — тобто що якою виделкою слід їсти. Та якщо перефразувати і спитати про те, як треба і як не можна поводитись за столом, чого їх навчали в дитинстві і чого вони навчають своїх діток, то вам розкажуть про перелічені вище універсальні закони «на всі часи». Придивившись уважніше, ви зауважите, що по-суті все зводиться до нашого засадничого принципу — справедливості.

Матусі з нижчих класів — зокрема ті з «поважної верхівки робочого класу» і з низів середнього класу — зазвичай пильно стежать, щоб діти ґречно поводились за столом. А от у колах середняків та верхів не так строго з вихованням манер — там батьки досі дотримуються нібито «прогресивних» методів виховання, популярних у 1970-х, які пропагують відмову від правил чи будь-яких обмежень і заохочують до нестримного самовираження. Я свідомо кажу «батьки», а не «матері», оскільки пани з середнього та вищого класів не такі закореніло патріархальні, а тому частіше за татусів з інших класів беруть участь у соціальному вихованні дітей.

Як ми вже попередньо з’ясували, соціальні верхи мають набагато більше спільного з робочим класом, аніж зі середняками: матері з вищих класів дбають, щоб діти засвоїли гарні манери за столом; чоловіки ж необов’язково дотримуються правил, якими дружини та виховательки нашпиговують їхніх дітей. Деякі чоловіки-аристократи славляться препаскудною поведінкою за столом, у цьому вони дуже схожі на люмпенів та маргіналів, яким байдуже до думки оточення.

Та це радше доволі рідкісний виняток: у принципі, представники усіх класів дотримуються основних