Панас Мирний - Повія, Панас Мирний

"Невже він... він, панич, що за ним ганяються панянки з усього міста, — мене любить?.. Невже та попадя, що, кажуть, як картина хороша, не подобалась йому? А я... я — проста дівка? — йому подобалася?.. Оце дивно! — думалося їй, і її серце так радісно билося. — І пані біля його пада,-— знову лізе їй у голову. — І пані не погана з себе. А я б то йому краща?.. Господь його знає! Може, йому заманулося тільки погратися та посміятися з мене, дурної, а я йму віри? — Нестямна туга, мов пазурами кішка, упинається в її душу, сльози виступають на очі. — Ні, ні!.. щось воно та не так... Чого ж такі палючі поцілунки, такі гарячі обійми?!" — знову утіша себе Христя. До самого світу не спала вона, то мліючи від несподіваного щастя, то сумуючи від натовпу нерозгаданих думок, гарячого дзюркотання крові, легких та важких забоїв серця...

Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно