Річард К. Морган - Пробуджені фурії

— Та не дуже.

— Але Зреченню ти не надто співчуваєш?

Я знизав плечима.

— Воно нешкідливе. Як ти й сказав. І якщо хтось не хоче, то його не примушують. Але виходить, що ви розраховуєте на те, що решта надаватиме вам інфраструктуру для підтримки вашого способу життя. Мені здається, що це наріжна хиба Зречення сама по собі.

Я був нагороджений усмішкою.

— Так, для багатьох із нас це випробування віри. Звісно, ми віримо, що врешті все людство перейде до віртуальності слідом за нами. А ми тут лиш готуємо шлях. Розвідуємо стежку, так би мовити.

— Ага, — рубонув Бразил. — А тим часом зовнішній світ розвалюється й падає нам на голови.

— Світ завжди розвалювався, Джеку. Ти справді думаєш, що те, чим ми там займалися, дрібні крадіжки й акти непокори, дійсно могли щось змінити?

— Ми збираємо команду на Рилу, — раптом рішуче видав Бразил. — Ось що ми хочемо змінити, Ніку. І ось де.

Я прочистив горло.

— З твоєю допомогою.

— О.

— Так, нам потрібен маршрут, Ніку, — Бразил підвівся, відійшов у кут садочка й підвищив голос, ніби тепер, коли таємниця була видана, він хотів, щоб навіть гучність розмови показувала його рішучість. — А ти схильний до того, щоб видати нам його? Скажімо, заради старих часів?

Нацуме звівся на ноги й прискіпливо мене оцінив.

— Ти колись видирався морськими стрімчаками?

— Ні. Але мій чохол знає, як воно робиться.

Він на секунду зазирнув мені в очі. Наче обробляв мої слова, а вони не піддавалися. А тоді він раптом аж кашлянув сміхом, котрий не пасував людині, до якої ми балакали.

— Твій чохол знає, як воно робиться? — сміх видрібнився до більш керованого хихотіння, а тоді переріс у твердий поважний погляд. — Тобі знадобиться дещо більше. Ти знаєш, що на верхній третині Рильських Скель гніздяться цілі колонії лисокрилів? Імовірно, що зараз їх навіть більше, ніж коли я туди піднімався. Ти знаєш, що довкруж нижчого муру іде навислий гребінь, і один тільки Будда знає, наскільки вони вдосконалили вбудовані в нього механізми проти втручань відтоді, як я там бував? Ти ж знаєш, що течія коло підніжжя Рили винесе твоє поламане тіло аж на середину Плеса, перш ніж його викине на якийсь камінь?

— Ну, — знизав плечима я. — Принаймні якщо я впаду, то мене не підберуть і не допитають.

Нацуме глянув на Бразила.

— Скільки йому років?

— Дай йому спокій, Ніку. На ньому ейшундівський витвір, котрий він знайшов, за його словами, поки тинявся Новим Хоккайдо, заробляючи на життя знищенням віймінтів. Ти ж знаєш, що воно за віймінти, чи не так?

— Знаю, — Нацуме і далі дивився на мене. — Ми тут чули новини про Мечека.

— Зараз це не такі вже й новини, Ніку, — сказав Бразил з очевидною втіхою.

— На тобі справді «Ейшундо»?

Я кивнув.

— Ти знаєш, чого він вартий?

— Так, мені вже кілька разів показали.

Бразил нетерпляче тупцяв на каменях дворика.

— Слухай, Ніку, ти розкажеш нам про маршрут чи ні? Чи ти хвилюєшся, що ми поб’ємо твій рекорд?

— Тільки вб’єтеся, а обидві ваші пам’яті загубляться навіки. Чого б я вам допомагав це зробити?

— Слухай, Ніку — ти ж зрікся світу і плоті, пам’ятаєш? Чого тебе хвилює наша доля в реальному світі?

— Мене хвилює, що ви обоє дурні як срака, Джеку.

Бразил вискалився, можливо, через непристойність, яку нарешті спромігся видобути зі свого колишнього героя.

— Так, але ми принаймні ще у грі. І ти знаєш, що ми все одно підемо на це, з твоєю допомогою або без неї. Тому…

— Гаразд, — Нацуме простягнув руки. — Ви отримаєте своє. Просто зараз. Я навіть опишу вам його, яку б користь вам воно не принесло. Так, рушайте. Ідіть і помріть на Рильських Скелях. Може, такий рівень справжності вам сподобається.

Бразил тільки знизав плечима і знову вискалився.

— Що таке, Ніку? Завидки взяли чи як?

Нацуме провів нас монастирем до скромно вмебльованих кімнат із дерев’яною долівкою на третьому поверсі, а там почав малювати руками в повітрі й начарував нам підйом на Рилу.

Почасти він був намальований прямо з його пам’яті, що тепер була закодована у віртуальності, але інфосистеми монастиря дозволяли йому звіряти свою карту з об’єктивним конструктом Рили в реальному часі. Його передбачення виявилися влучними — колонії лисокрилів поширилися, а захисний гребінь модифікували, хоч монастирський стек не міг зарадити нічим, окрім візуальних підтверджень цього факту. Ніхто не міг знати, що ще могло там на нас чекати.

— Але погані новини ріжуть обома краями леза, — сказав він із живістю в голосі, котрої близько не було, поки він не почав креслити схему. — Цей гребінь заважає їм добре дивитися вниз, а переміщення лисокрилів збивають з пантелику сенсори.

Я зиркнув на Бразила. Нема сенсу розповідати Нацуме те, чого йому не треба було знати — що мережа сенсорів на Скелях була найменшим із наших клопотів.

— На Новій Канаґаві, — сказав я натомість, — я чув, що лисокрилам прошивають системи мікрокамер. І тренують їх. Тут є дрібка правди?

Він пирхнув.

— Ага, сто п’ятдесят років тому казали те саме. Це й тоді було параноїдальною дурнею, і, гадаю, залишилося нею і понині. Яка користь із мікрокамер в лисокрилах? Вони ніколи не наближаються до людського житла, якщо мають вибір. Із досліджень, які я пам’ятаю, робили висновки, що лисокрилів нелегко одомашнити чи натренувати. До того ж дуже ймовірно, що орбітальні супутники помітять електроніку й устрелять їх на льоту. — Його неприємний посміх явно йшов не від умиротвореного ченця-зречника. — Повірте, вам вистачить клопоту і з колонією диких лисокрилів, біс уже з їхнім гіпотетичним одомашненим кіборг-різновидом.

— Ясно. Дякую. Ще якісь корисні поради?

Він знизав плечима.

— Так. Не падайте.

Але в його очах був такий вираз, що суперечив лаконічній відчуженості, яку він накинув на себе, і пізніше, коли він завантажив інформацію для того, щоб її можна було забрати ззовні, він затих так напружено, що це геть не скидалося на його попередній чернечий спокій. Виводячи нас із монастиря, він зовсім не балакав. Візит Бразила розворушив його, як весняні бризи, що налітають на коропові ставки в Данчі. Тепер, під хвилястою поверхнею неспокійно совалися туди й сюди потужні обриси. Коли ми досягай вестибюлю, він повернувся до Бразила й непевно заговорив.

— Слухай, якщо тобі…

Щось закричало.

Деталізація відчуттів у конструкті зречників була чудова — я відчув легенькі кольки у долонях, коли геконівські рефлекси наготували чохол «Ейшундо» хапатися за скелю й дертися по ній. На краєчку поля зненацька підсиленого зору я побачив, як