Річард К. Морган - Пробуджені фурії

— А вони не занизенькі? — нарешті спитав я.

Нацуме похитав головою й посміявся.

— Ні, насправді вони нормального зросту для такої вологої бази. І — перепрошую — я бачу, що вчинив ще один поширений серед садівників грішок. Припустив, що всі на світі захоплені предметом моєї власної одержимості.

Він знизав плечима й повернувся до сходів, де стояли ми, й присів на них. Він махнув до своїх рослин.

— Вони надто яскраві. Бездоганні мереживні маки мають бути матові. Вони не мають отак вилискувати, це вульгарно. Принаймні так говорить Абат.

— Ніку…

Він глянув на Бразила.

— Так.

— Ніку, нам треба дещо обговорити.

Я почекав. Тут вирішувати мусив Бразил. Якщо стежка здавалася йому підозрілою, то я не збирався ступати поперед нього.

— Дещо? — Нацуме кивнув. — І яке ж воно, оте дещо?

— Нам, — я ніколи не бачив серфера таким замкненим. — Потрібна твоя допомога, Ніку.

— Це зрозуміло. Але в чому?

— Це…

Нацуме раптом зареготав. То був м’який і не насмішливий звук.

— Джеку, — сказав він. — Це я. Хіба ти думаєш, що мені не можна довіряти тільки тому, що я тепер вирощую квіти? Думаєш, що зречення — це продаж власної людяності?

Бразил перевів погляд на край неглибокої клумби.

— Ти змінився, Ніку.

— Звісно, що так. Минуло більше століття, чого ж ти чекав? — Легкий висип роздратування вперше порушив гладеньку поверхню чернечої незворушності Нацуме. Він підвівся, щоб розвернутися до Бразила лицем. — Що я все життя проведу на одному пляжі, катаючись на хвилях? Що вискакуватиму на самогубні стометрові скелі заради кайфу? Ламатиму замки на біологічній зброї корпорацій, крастиму заради легкої готівки на чорному рикну й називатиму це неоквеллізмом? Повзуча революція, щоб я скис.

— Я не…

— Звісно, я змінився, Джеку. Яким же було б моє емоційне каліцтво, якби я не змінювався?

Бразил раптом переступив на його сходинку.

— О, то тобі здається, що оце все краще?

Він показав рукою в бік мереживних маків. Їхні плетені корені ніби здригнулися від різкості руху.

— Ти заповзаєш у цей драний світ мрій, вирощуєш квіти замість того, щоб жити, а тепер ще звинувачуєш мене в емоційному каліцтві? Усрися, Ніку. Це ти каліка, а не я.

— Чого ти там досягнеш, Джеку? Що такого ти там робиш, що воно цінніше за це?

— Я чотири дні тому стояв на десятиметровому валу, — Бразил зробив зусилля, щоб заспокоїтися. Його вигуки затихли до бурмотіння. — Це цінніше за все твоє віртуальне лайно мінімум удвічі.

— Невже? — Нацуме знизав плечима. — Якщо ти загинеш під однією з тих хвиль на Вчирі, то в тебе десь записано, що ти не хочеш повертатися?

— Не в цьому річ, Ніку. Я повернуся, але перед тим таки помру. Мені це коштуватиме нового чохла, і я пройду крізь ворота смерті. Там, у справжньому світі, який ти так ненавидиш…

— Я не ненавиджу…

— Там у дій є наслідки. Якщо я щось собі зламаю, то дізнаюся про це, бо воно болітиме до всирачки.

— Так, поки не увімкнеться покращена ендорфінова система, або поки ти не вип’єш щось від болю. Не розумію, до чого ти хилиш.

— До чого я хилю? — Бразил знову безпорадно вказав на маки. — Ніщо з цього не справжнє.

Я краєм ока вловив тінь якогось руху. Розвернувся й помітив пару ченців, котрі прийшли на звук підвищених голосів і тепер зависли в арковому вході до нашого чотирикутника. Один з них завис буквально, просто в повітрі. Його ноги не досягали нерівної бруківки на добрих тридцять сантиметрів.

— Норіке-сан? — спитав інший.

Я легесенько перемінив стійку, мимохідь роздумуючи, чи це справжні жителі монастиря, а чи ні, а коли ні, то які в них запрограмовані параметри на подібні обставини. Якщо зречники підняли в себе системи внутрішньої безпеки, то наші шанси у бійці дорівнювали нулю. В чужу віртуальність не можна зайти й закінчити бійку на свою користь, якщо цього не хочуть господарі.

— Усе гаразд, Катана-сан, — Нацуме зробив поквапливий і заплутаний знак обома руками. — Мирна розбіжність у поглядах.

— В такому разі, перепрошую за втручання, — Катана вклонився над складеними докупи кулаками, і двоє прибулих відступили до аркового тунелю. Я не побачив, відійшли вони ногами в реальному часі, а чи ні.

— Здається… — тихо почав Нацуме, а тоді замовк.

— Вибач, Ніку.

— Ні, звісно, твоя правда. Ніщо з цього не справжнє у тому сенсі, в якому ви обоє звикли розуміти справжність. Але тут я справжніший, ніж будь-коли раніше. Я визначаю, як мені існувати, і повірте мені, що немає виклику, важчого за цей.

Бразил промовив щось нечутне. Нацуме знову присів на дерев’яні сходи. Він озирнувся на Бразила, і за хвильку серфер усівся на кілька сходинок вище. Нацуме кивнув і глянув на свій садок.

— На сході є пляж, — замислено сказав він. — На півдні гори. Якби я захотів, вони могли б зустрітися. Я можу дертися по них, коли забажаю, можу плавати, коли забажаю. Навіть кататися на дошці міг би, хоча такого поки що не бувало.

— І в усьому цьому я маю робити вибір. Вибір наслідків. Будуть в океані пляшкоспини чи ні? Корали, на яких можна обдертися до крові, чи ні? Якщо про те мова, то чи матиму я ту кров? Усі ці речі потребують попереднього осмислення. Якщо я помилюся, то чи дозволю собі вбитися через це? І яким сенсом це наділю? — Він глянув на руки, ніби вони теж були наслідками якогось вибору. — Якщо я зламаю щось чи порву, то чи дозволю йому боліти? А коли так, то чи довго? І чи довго я чекатиму, щоб воно загоїлося? Чи дозволю собі пам’ятати про біль належним чином? А з цих запитань піднімають голову з болота вторинні — а дехто сказав би, що первинні — запитання. Чому я насправді це роблю? Чи бажаю я болю? Чому я міг би його бажати? Чи бажаю я зірватися? Чому я міг би цього бажати? Чи важливо мені досягти вершини, а чи просто страждати по дорозі нагору? Для кого я все це роблю? Для кого я завжди це робив? Для себе? Для батька? Може, для Лари?

Він спрямував усмішку до мереживних маків.

— Як думаєш, Джеку? Це через Лару?

— Там не було твоєї провини, Ніку.

Усмішка зникла.

— Тут я вивчаю єдине, що продовжує мене лякати. Самого себе. І в цьому процесі не страждає ніхто інший.

— І він не допомагає нікому іншому, — зазначив я.

— Так. Це аксіоматично. — Він озирнувся на мене. — А ти, значить, теж революціонер? Один із вірних