Річард К. Морган - Пробуджені фурії

награвав контрапункти. За кілька секунд світлова вистава заполонила все поле мого зору, а звук у вухах переріс у шуміння води. Я відчув, що мене хилить до миготливої фігури, і провалився крізь неї. Світлові смуги блимнули на моєму обличчі, а тоді розжарилися до білого, а у вухах заревів якийсь потік. Тоді все піді мною нахилилося вбік, ніби цілий світ перекинувся на сто вісімдесят градусів, і раптом мене поставило ногами на потерту кам’яну платформу поза повносильним водоспадом. Залишки спектру трохи поблимали, відбиваючись на краплинках легкої водяної імли, а тоді розчинилися, як зіграна нота. Раптом під ногами з’явилися калюжі, а в обличчя дмухнув холодний вологий протяг.

Я розвернувся, шукаючи виходу, а повітря коло мене згустилося й злилося у світлову ляльку, яка стала Джеком Душа-Бразилом. Поки він втілювався, потік у водоспаді трохи вщух, а тоді знову зашумів на повну силу. Миготливий спектр ще раз пробіг повітрям і знову зник. Калюжі замерехтіли, а тоді знову з’явилися. Бразил кліпнув і озирнувся.

— Мабуть, нам сюди, — сказав я, вказуючи на ряд низеньких кам’яних сходинок збоку водоспаду.

Ми обійшли тими сходинками навколо кам’яного обриву і вийшли на яскраве світло над водоспадом. Сходи перейшли в мощену стежку, що вела через порослий мохом горбистий край, і тоді я помітив монастир.

Він височів поміж гладеньких пагорбів на тлі зубчастих гір, які злегка нагадували певні частини Шафранового архіпелагу. Сім поверхів і п’ять веж з художньо оздобленого дерева й граніту в стилі класичних пагод. Стежка від водоспаду перетинала горби й закінчувалася перед велетенськими дзеркальними ворітьми, що виблискували на сонці. Інші схожі стежки хаотично розходилися променями від монастиря і збігали геть через пагорби. Ними йшли одна-дві постаті.

— Ну, тепер видно, чому вони перейшли у віртуальність, — сказав я більше сам до себе. — Тут краще, ніж на Китоспині й Дев’ятому.

Бразил буркнув. Такий неговіркий він був усю дорогу з Акана. Видно, він і досі не відійшов од шоку через те, що Ніколай Нацуме зрікся світу і плоті.

Ми подолали пагорб і побачили, що ворота прочинені досить широко, щоб можна було ввійти. За ними вестибюль з начищеною підлогою із земного дерева й стелею на кроквах вів до центрального саду і дерев, що скидалися на квітучі вишні. Стіни з обох боків були обвішані майстерно колорованими гобеленами, і коли ми дійшли до середини вестибюля, постать з одного з тих гобеленів виплелася й повисла жмутом у повітрі, а тоді опустилася нижче й перетворилася на чоловіка. Він був убраний в такий самий чернечий комбінезон, що ми їх бачили на зречниках у справжньому світі, але тіло мав не синтетичне.

— Чи можу я вам допомогти? — лагідно спитав він.

Бразил кивнув.

— Ми шукаємо Ніка Нацуме. Я його давній друг.

— Нацуме, — Чернець на секунду схилив голову, а тоді знову глянув на нас. — Він саме працює у садах. Я сповістив його про вашу присутність. Гадаю, він за хвильку надійде.

Останнє слово ще злітало з його губ, коли стрункий чоловік середнього віку з сивим хвостиком увійшов до вестибюля з дальнього краю. Наскільки я бачив, він з’явився природним шляхом, але якщо сади не ховалися прямо за рогом, то його миттєва поява була знаком тонко продуманої системної магії в дії. А на його комбінезоні не було ані сліду води чи ґрунту.

— Ніку? — Бразил виступив йому назустріч. — Це ти?

— Готовий стверджувати, що я, — Нацуме проплив над дерев’яною підлогою. Зблизька в ньому виявилося щось таке, що боляче нагадало мені про Ласло. Хвостик на голові й самопевна сухорлява постава, натяк на шалений шарм у виразі обличчя. Піднявся обвідними трубами, а тоді вгору семиметровим димарем із полірованої сталі. Але тоді як у погляді Ласло завжди читалися стиснені до білих кісточок руки, якими він себе стримував, Нацуме, здавалося, забив свої внутрішні імпульси до стану мирної згоди. Його погляд був зосереджений і серйозний, але він нічого не вимагав від світу, на який дивився. — Втім, тепер я звуся Норіке.

Вони обмінялися з іншим ченцем короткою серією шанобливих жестів, і той хутенько поплив геть зі сцени, роздерся на клубок кольорових ниток і вплівся в гобелен.

Нацуме провів його очима, а тоді розвернувся й придивився до нас обох.

— Боюся, що не впізнаю жодного з вас у цих тілах.

— Мене ти зовсім не знаєш, — підбадьорив я його.

— Ніку, це я, Джек. Із Вчири.

Нацуме коротко глянув на свої долоні, а тоді знову на Бразила.

— Джек Душа-Бразил?

— Так. Що ти тут робиш, дядьку?

Коротка усмішка.

— Вчуся.

— У тебе тут є океан? Такий прибій, як на Чотирьох Пальцях? Такі скелі, як коло Пашкані? Та годі, дядьку.

— Правду кажучи, наразі я вчуся вирощувати мереживні маки. Це дуже складно. Не хочете подивитися на теперішні плоди моїх зусиль?

Бразил переступив на іншу ногу.

— Слухай, Ніку, я не впевнений, що ми маємо час на…

— О, тутешній час… — знов усмішка. — Гнучкий. Я добуду вам часу. Сюди, будь ласка.

Ми вийшли з вестибюля й обійшли чотирикутник вишневого цвіту, тоді пройшли під аркою і через мощений камінцями двір. В одному його куті двоє ченців стояли навколішки й медитували. Вони не підвели на нас очей. Годі було розрізнити, вони мешканці монастиря чи функції конструкта, як воротар. Нацуме не звернув на них уваги. Ми з Бразилом обмінялися поглядами, і обличчя серфера виглядало стурбованим. Я прочитав його думки так само легко, наче мені їх роздрукували. Це був не той, кого він знав, і хтозна, чи можна було тепер йому вірити. Нарешті Нацуме провів нас крізь арковий тунель до іншого чотирикутника, а тоді вниз коротким маршем сходів із земного дерева до неглибокої ями з болотяними рослинами й травами, обрамленої круговою кам’яною стежкою.

Там, ширяючи над павутинчастим сірим плетивом кореневих систем, десяток мереживних маків підставляв філігранні переливчасті фіолетово-зелені пелюстки світлу з віртуального неба. Найбільша рослина ледь сягала заввишки п’ятдесяти сантиметрів. Можливо, з точки зору садівництва це було винятково, звідки мені знати. Але воно точно не було великим досягненням для людини, котра одного разу відбилася від дорослого пляшкоспина, не маючи іншої зброї крім кулаків, ніг та ще нетривкого хімічного фаєра. Для того, хто якось вискочив на Рильські Скелі без антигравітації й мотузок.

— Дуже гарно, — сказав Бразил.

Я кивнув.

— Так. Ти, мабуть, дуже ними задоволений.

— До якоїсь міри, — Нацуме обвів посічені пелюстки своїх підопічних критичним поглядом. — Врешті-решт, я піддався очевидній слабкості, що, вочевидь, трапляється з більшістю новачків.

Він запитально глянув на нас.

Я зиркнув на Бразила,