Тімоті Снайдер - Криваві землі: Європа поміж Гітлером та Сталіним, Тімоті Снайдер

підтримку 4 тисячам євреїв, що переховувалися. Армія крайова оголосила, що розстрілюватиме поляків, які шантажуватимуть євреїв. 4 травня, коли євреї варшавського гетто билися, прем’єр-міністр Владислав Сікорський поширив відозву із словами: «Я закликаю своїх співвітчизників допомогти і прихистити тих, кого вбивають, і водночас, перед усім людством, я засуджую ці злочини». Як розуміли і поляки, і євреї, варшавське командування Армії крайової не могло б урятувати гетто, навіть якби кинуло на цю операцію усі свої війська і зброю. На той час її воїни і самі не мали майже жодного бойового досвіду. Тим не менш, сім із восьми збройних операцій, що їх Армія крайова провела у Варшаві, мали на меті підтримати бійців гетто. Двоє поляків загинули на самому початку повстання, намагаючись пробити стіни гетто. Низка дальших спроб пробити його стіни теж зазнала невдачі. Загалом Армія крайова зробила близько 11 спроб допомогти євреям. Відчуваючи нагоду, радянські пропагандисти казали, що Армія крайова відмовила в допомозі повсталому гетто[603].

Важливим зв’язковим між Єврейською бойовою організацією і Армією крайовою був Ар’є Вільнер. Польські солдати Армії крайової знали його як Юрека. Він загинув під час повстання у варшавському гетто, але перед смертю встиг передати своїм польським контактним особам важливе повідомлення, яке стало майже легендарним. Саме він запропонував ту характеристику єврейського спротиву, що її схвалила і поширила Армія крайова. За словами Вільнера, євреї в гетто повстали не для того, щоб зберегти єврейські життя, а для того, щоб урятувати людську гідність. Послання це ґрунтувалося на близькій польському романтизмові ідеї про те, що вчинки слід судити за намірами а не за результатами; що жертва ошляхетнює, а жертва життя ошляхетнює у віках. Часто непоміченою чи знехтуваною залишалася суть Вільнерового послання: єврейський спротив у Варшаві захищав не лише гідність євреїв, а й гідність цілого людства, разом із гідністю поляків, британців американців та радянських людей — усіх, хто міг зробити більше, а натомість зробив менше[604].

Шмуель Зигельбойм, представник Бунду в польському уряді у вигнанні в Лондоні, знав, що гетто палає. Чітке уявлення про загальний хід Голокосту він отримав від Яна Карського — кур’єра Армії крайової, який у 1942 році приніс новину про масове вбивство спільникам Союзних держав. Деталей Зигельбойм, імовірно, не знав, однак усвідомлював розвиток подій і зробив спробу пояснити його решті світу. У продуманому листі, написаному 12 травня 1943 року, напередодні самогубства, й адресованому польському президентові та прем’єр-міністрові (з наміром передати його іншим спільникам Союзних держав), він писав: «Хоча відповідальність за вбивство усього єврейського народу лежить понад усе на його виконавцях, непряму вину мусить понести саме людство». Наступного дня він улаштував самоспалення перед будівлею Британського парламенту. За словами в його листі, таким чином він поділяв долю варшавських євреїв[605].

Варшавські євреї продовжували свою безнадійну боротьбу. У травні 1943 року Штрооп відсилав своїм зверхникам спокійні й методичні звіти, у яких ішлося лише про числа. Невідома кількість євреїв згоріла або впинила самогубства в бункерах; 56 056 захоплено в полон. Близько 7 тисяч із них розстріляно на місці, 6 929 відіслано до Треблінки, а решту — велику більшість — відіслано на примусову працю в таких таборах, як Майданек. 15 травня Штрооп проголосив перемогу у варшавському гетто, підірвавши Тломацьку синагогу. Німці попали нищити залишки гетто, як наказував Гімлер. Усі будівлі, що ще стояли, знесено; підвали і каналізацію залито. 1 червня 1943 року Гімлер віддав наказ побудувати на спопелілих руїнах гетто новий концентраційний табір[606].

Жменьці євреїв, що брали участь у повстанні, вдалося уціліти, але за межами гетто їх чекало негостинне прийняття. У 1943 році комунізм непокоїв Армію крайову ще більше, аніж у році 1942-у. Внаслідок арешту і авіакатастрофи на зміну більш співчутливому польському командуванню та прем’єр-міністрові прийшли менш співчутливі. Попри обіцянки, Армія крайова так і не зорганізувала з ветеранів повстання у варшавському гетто окремої єврейської частини. Протягом 1943 року частини Армії крайової іноді розстрілювали знайдених у селі озброєних євреїв як бандитів. У низці випадків солдати Армії крайової убивали євреїв для того, щоб украсти їхню власність. З іншого боку, Армія крайова страчувала поляків, які здавали або намагалися шантажувати євреїв[607].

Та ж німецька кампанія, що спровокувала повстання у гетто, змусила переорієнтуватися і польський спротив. У січні 1943 року, під час тих самих відвідин Варшави, на яких він оголосив вимогу знищити гетто, Гімлер наказав також здійснювати масові згони поляків для праці. Наступні проведені навмання полювання на робітників принесли у польське суспільство масову розруху. Жінки і діти раптово опинилися без чоловіків і батьків. Упродовж перших трьох місяців 1943 року до Майданека відіслано близько 3 тисяч поляків із Варшави. У травні того ж року до них приєдналися варшавські євреї, що прибули сюди після поразки повстання у гетто. У 1943 році варшавські поляки і євреї, між якими у 1941 та 1942 роках стояли стіни гетто, опинилися за спільним колючим дротом. На той час Майданек був табором праці з приєднаною газовою установою, подібним до Аушвіца, лише значно меншим. Тут загинуло близько 50 тисяч польських євреїв, а також близько 10 тисяч поляків-неевреїв[608].

Знання про вивезення до Майданека і подібних місць схиляло чоловіків і жінок до вступу в Армію крайову. Оскільки їх у будь-яку мить могли схопити і вивезти на силувану працю в концтабір, життя у підпіллі могло здаватися більш безпечним за відкрите життя у Варшаві. Крім цього, підпілля надавало почуття товариства, яке допомагало побороти страх; а також можливість помсти — ліки від безпомічності. Під час вторгнення у 1939 році німці намагалися запобігти організованому спротиву своїй кампанії, знищивши спершу десятки тисяч, а під час акції у 1940 році — тисячі освічених громадян. Та польські освічені класи були значно більшими, аніж припускали німці. В умовах утисків людей ладних взяти на себе командування було дуже багато.

Командування Армії крайової воліло залишатися у підпіллі, займатися організаційною діяльністю, збирати солдатів та зброю і чекати слушного часу для загального повстання. У 1943 році таке терпіння і розрахунок ставали чимраз складнішими. У друкованій і радіопропаганді СРСР закликав поляків до негайного повстання. Свідомі долі євреїв у своїй країні поляки побоювалися, що якщо німецьке правління продовжуватиметься, то і їм загрожуватиме знищення. Особливим шоком стало часткове здійснення генерального плану «Ост» у Люблінському районі Генерал-губернаторства. Хоча той план масової німецької колонізації переважно відкладено, Одило Ґлобочник