Марсель Пруст - Віднайдений час, Марсель Пруст

світил, приречених і собі віддалятися, аби потім сходити знову, то кристалізації та роздрібнення, слідом за якими йшли нові кристалізації, відбувалися і в душах людей. Якщо для мене дукиня Ґермантська була многолика, то для дукині Ґермантської, для пані Сванн тощо ця особа була улюбленицею за часів, що передували Дрейфусовій справі, а потім фанатичкою чи дурепою після Дрейфусової справи, справи, яка змінила в їхніх очах вартість людей і перетасувала політичні партії, змушені також розпастися і постати знов. Тут особливо прислужується, справляючи ще й вплив на споріднення чисто інтелектуальне, минулий час, завдяки якому ми забуваємо про наші антипатії та погорду, ба навіть про причини, якими пояснювалися наші антипатії та погорда. Якби ми придивилися до пишноти молодої пані де Камбремер, то зміркували б, що вона була донькою купця з нашого дому, Жюп’єна, зате блиску їй могло б додати ще й те, що її батько постачав хлопців панові де Шарлюсу. Одначе все це гамузом справило дивовижний ефект, і не тільки ні один із «нових» не зумів з’ясувати такі далекі його причини, а й ті, хто їх знав і забув про них, більше зважаючи на сьогоднішню розкіш, ніж на давню ганьбу, бо імена ми завжди сприймаємо в їхньому сучасному значенні. У цих салонних метаморфозах цікаве було те, що вони були похідними втраченого часу, а також феноменом пам’яти.

Дукиня ще не вибрала — з остраху, як би дук Ґермант-ський не влаштував їй сцени — між Бальті та Містенґет, бо обох вважала за незрівнянних, але здружилася таки з Ра-хиллю. Звідси молода парость виснувала, що дукиня Германська, попри своє ім’я, була, мабуть, фарбованим лисом і ніколи душею і тілом не належала до «вершків» товариства. Щоправда, з кількома вінценосцями дукиня Германська і досі підтримувала близькі стосунки (за які з нею сперечалися ще дві великі дами) і ще завдавала собі мороки час від часу запрошувати їх на сніданок. Але, з другого боку, монархи рідко виходять у світ і знаються з низотою, тож дукиня, вірна у питаннях давнього протоколу ґер-мантівським забобонам (бо хоч добре виховані люди убивали її, сама вона цінувала добре виховання), загадувала писати: «Дукиня Ґермантська волею Його Величности, який рачив...» тощо. А новачки, з такими формулами не обізнані, доходили висновку, що це свідчить про нижче становище дукині Германської. З погляду дукині Германської, близькість із Рахиллю могла означати, що ми помилялися, вбачаючи в дукині Германській брехуху та облудницю, коли вона засуджувала вишуканий світ, помилялися, коли гадали, ніби, відкидаючи запрошення пані де Сент-Еверт, вона чинила так в ім’я снобізму, а не розуму, помилялися, маючи її за ідіотку лише тому, що маркіза виставляла себе снобкою, не досягаючи своєї мети. Але близькість із Рахил-лю могла ще й означати, що дукині і справді бракувало клепки, що на старість її гризло незадоволення та розчарування і вона, знудившися світом, була схильна до всяких вибриків — із цілковитого браку уявлення про справжні духовні запити; великосвітські дами такого розбору, уже з жуками в голові, думають: «Як це буде втішно!» і постановляють закінчити вечір пшиком, скажімо, збудити когось і, не знаючи, що йому сказати, стояти хвилину в вечірньому манто біля ліжка, а тоді, схаменувшись, що вже пізно, іти нарешті спати.

Треба додати, що з якогось часу примхлива дукиня пройнялася до Жільберти антипатією — і їй справляло певну втіху, приймати Рахиль; а ще завдяки цьому вона могла проголошувати одну з ґермантівських максим, а саме, що Ґерманти надто численні, щоб одним проти одних укладати спілки у своїх внутрішніх чварах (майже однаковою мірою це стосувалося й справляння жалоби); проголошувати незалежність отого «моя хата скраю», підкріпленого політикою, яку довелося запровадити щодо пана де Шарлюса, бо, якби йому потурали, він пересварив би всіх з усіма.

Що ж до Рахилі, то якщо вона й справді докладала великих зусиль, аби зблизитися з дукинею Германською (цих зусиль дукиня так і не розпізнала під удаваною погордою та показним зухвальством, які її інтригували й упевнювали у високій думці, що актриса не помазана снобізмом), то це загалом пояснювалося чарами, якими великий світ надить, починаючи з певного моменту, навіть найзашкарублішу богему і які є відповідником чарів, що ними богема зі свого боку вабить великий світ — подвійний приплив, суголосний у політичному житті взаємній зацікавленості та прагненню укласти спілку, притаманному народам, що б’ються між собою. Проте у Рахилі таке прагнення могло мати специфічніший мотив. Саме у дукині Германської і саме від дукині Германської вона зазнала колись страшного афронту. Рахиль із часом ані забула його, ані вибачила, але особливому чарові, який відтоді у її очах оточував дукиню, уже не судилося розвіятися. Розмову, від якої я хотів відвернути Жільбертину увагу, було урвано, бо господиня дому кинулася розшукувати акторку, якій пора було читати, отож, полишивши дукиню, Рахиль з’явилася на естраді.

Якраз у цей час на другому кінці Парижа розігрувалася зовсім інша вистава. Берма, як тут уже згадувалося, запросила кількох осіб на чай, аби пошанувати доньку та зятя. Але запрошені не квапилися йти. Дізнавшися, що Рахиль читає вірші у принцеси Ґермантської (ця вістка страшенно обурила Берму, велику акторку, прецінь Рахиль не переставала оставатися для неї курвою, допущеною до участи у виставах, де вона, Берма, грала перші ролі, лише тому, бо Сен-Лу платив за її театральні костюми; обурення було тим благородніше, що по Парижу громом прокотилася новина: хоч запрошення розсилалися від імени принцеси Ґермантської, насправді в ролі господині дому вітала гостей у принцеси Рахиль), Берма ще раз із притиском написала до своїх вірних, аби ті не пропустили її підвечірка, бо вона знала, що вони дружать і з принцесою Ґермантською, відомою їм як пані Вердюрен. Проте час минав, а ніхто до Берми не з’являвся. Блок, у якого спитали, чи він там буде, відповів простодушно: «Ні, я волію принцесу Ґермантську». Гай-гай! Кожен по-взяв у душі таку саму ухвалу. Берма, вражена смертельною недугою, нині рідка гостя у світі, відчувала, як стан її погіршується, але, прагнучи допомогти доньці, привченій до розкоші (ледачий і хворобливий зять не спромагався оточити її нею), повернулася на сцену. Вона знала, що цим скорочує свої дні, але їй хотілося урадувати дочку, обдаровуючи її грубими гонорарами, — і заразом потішити зятя, якого вона ненавиділа, але до якого піддобрювалася. Знаючи, що донька за мужем і дух ронить, вона боялася його розсердити — ще, чого доброго, зі злости та пересердя заборонить дружині бачитися з матір’ю. Бермина дочка, яку таємно кохав лікар