Шевчук Валерій - Привид мертвого дому, Шевчук Валерій

Я всовую гумку в отвір і намагаюся зловити кінця з другого боку.

— Мати прислала листа, — кажу я і дивуюся, який спокійний і байдужий у мене голос. Сестра занепокоєно розпрямлюється.

— Щось сталося?

— Сталося, — так само незворушно кажу я. — Нашу хату зносять…

— Ну, це півбіди, — сміється сестра і занурює руки у сліпучо-білу піну. — Вже не хата була, а руїна…

Дивлюся на сестру здивовано. Глибоко в грудях тенькнула та вчорашня струна, коли опинився сам на сам на тому залюдненому асфальті, коли став наче вкопаний і не знав, куди йти. Юрба омивала мене, як вода припнутого човна; я знав, що прив’язь надто нетривка, щоб утриматися мені серед такої бистротічної води.

Сестра ж спокійна. Вся аж світиться на цьому залитому сонцем дворику, вся наче з піни тієї сліпучо-білої; я понурююсь і знову ловлю пальцями неслухняну гумку — мені таки вдається схопити її й натягти.

— Дядьку, дядьку, а мені тато ружжо купить! — хвалиться хлопчик, смикаючи мене за полу піджака. Дівчинка заклала пальця в рота й уважно стежить за моїми маніпуляціями.

— Оксано, пальця відкусиш! — накрикує сестра. — Дадуть їм нормальну квартиру, — повертається вона до мене, — і житимуть як люди.

— В тому-то й річ, що вони не хочуть нової квартири, — повільно кажу я, зв’язуючи порвані кінці гумки.

— Звикнуть! — смішкує білозубо сестра і завзято тре на пральній дошці хлопчачі штанці. Деркоче по залізі ґудзик; собака плямкнув губами, зловивши зіваху-муху, а курка знову підійшла до столика і, лукаво схиливши набік чубату голову, почала зазирати до виставлених каструль.

Мені в душі ніби й злагідніло. Той вчорашній занепад, подумав я, був дочасний: ясне навколо сонце і спокійно дивиться на мене сестра. Захотілося повірити їй, що йдеться про якісь вельми незначні речі, а може, й дурниці.

— Узяла б батьків до себе, за дітьми доглянули б, — каже сестра діловито, — але в нас тільки півхати — і самим ніде повернутись.

Викручує штанці й кидає їх до алюмінієвої миски, а я думаю про ті дві кімнатки, в яких жив нещодавно сам. По них ходить тепер уже чужа жінка з надто знайомим мені обличчям, у неї в руках вогка ганчірка, і вона спрагло визирає, чи не сіла де часом на меблю пилюка.

Побачив і той інший двір, якого може вже через місяць-два не бути: три клени коло двору — вони також уже рушили в світ і йдуть, мов мандрівники, вишня, величезний кущ бузку, яблуня, як оця сестрина, тільки ширша й пишніша, зруйновані стіни світять трухлявим деревом, а дворик закиданий битою цеглою.

Розстебнув коміра. Був наче водяний — сонце випалювало мене, і я помалу зникав. Не мав слів, щоб усе пояснити: тенькання болющої струни, два звірі, що звалили були мене вчора; не можу розповісти про ту пивницю з червоними обличчями, котрі світились, як ліхтарі на карнавалі, відбиті у кривих дзеркалах. Біля ротів плавали гранчасті склянки, тютюновий дим покрив їхні очі; у пивниці не було даху, тож над головою світилися великі, також червонуваті зірки, непомірно роздуті й фальшиві; одна із них зірвалася й прокреслила сиву дугу: світло тієї дуги залишилося на денцях моїх очей. Я ж сидів на круглому пластмасовому стільці й боявся рухнутися — щось у мені росло й розсипалося, наче пісок. Тоді я також був водяний, і пив воду, і зникав у тій воді. Цигарки між зубів червонолицих чоловіків тремтіли, як і ті зорі, непомірно роздуті й фальшиві: криваві ротики, що наближалися до мого оголеного тіла, щоб присмоктатися до нього…

Знову дивився туди, углибину. Сад розтрощений, наче хтось розбомбив його: подерта кора, розщеплене дерево, біле й безкровне, гілки з прив’ялим цвітом, порвані нитки хмелю й дикого винограду біля зламаної й потовченої альтанки. Червонолиці чоловіки з цигарками між зубів ходили від дерева до дерева і ламали їх, наче сірники…

— Дядьку, дядьку! — кричав мені на вухо хлопчик. — А буде літо, то я в сажавці купатимусь…

— Це батько йому пообіцяв, — каже мирно сестра, змахуючи з лоба краплини поту. — Так його тягне до тієї води, як каченя… А щодо батьківської хати, — вона дивиться на мене спокійними синіми, повними сонця очима, — то вона ні тобі, ні мені не потрібна.

Мала цілковиту рацію і ясну логіку. Була налита сонцем, заклопотана біля дітей, чоловіка, своєї, хай і півхати — чого ж я сентиментально кисну? Чому не переходить мені її логіка й рація?..

І знову йду через квітучий сад. Сонце світить просто в обличчя, і я хочу перейнятися резонами своєї ясноокої сестри. Хочу обдурити себе, що йдеться про малі й малозначущі речі, адже все старе має руйнуватися, а нове виростати. Може, мій настрій і є закономірним руйнуванням у мені того старого?

Отже, все нормально, я віддав належне одному зі шаблонових сентиментів, а мій лихий настрій не більше, як результат учорашнього перепою.

Пробую навіть мугикати, пробую мружити на сонці очі, пробую милуватися з квітучого саду, але оте зайве, що з’явилось у мені, не зникає — хворий клаптик землі, покритий сіллю. Цю сіль відчуваю на вустах і на серці, ця сіль розпливається мені в роті; ні, вчора я таки перепив.

Рука моя знову прямкує до кишені, впливає в темну печеру й плаває там, щоб знайти вчорашнього листа. Він помнутий і потертий. І я зі злісним задоволенням рву його на маленькі клаптики. Рву й пускаю в повітря зовсім так само, як рвуть і пускають у повітря свій цвіт оці білі яблуні.

Думаю, що коли в душі зникає щось старе — це не тільки смуток, а й радість, бо й смерть у цьому світі — не тільки біль і розпач, але й звільнення. Щось подібне відчував, коли розійшовся з жінкою, — все в мені плакало, а в глибині душі відчувалася лиха радість. А може, й не лиха, може, радість звільнення?

І я раптом збагнув, що саме так людина вмирає. Рве в собі нитки, яких нав’язано за життя і якими припнута до землі, як прив’язали до землі Гулівера ліліпути. Ліліпути — це дні наші минулі, тіні, які навіщось хапаються за нас, лізуть по нас, залазять у душу, в серце, голову, нутро, хоч вони мертві й ніщо.

Озираюся навкруги, і мені раптом хочеться з цього світу втекти. Втекти від себе, роботи своєї, квартири, родичів, міста, дороги, яблунь, батьківської хати, і десь у глибині того ніщо лягти на білій спечній землі, на солончаку, іскристому та мулькому, і хай до мене підповзає мусянжеве створіння з картини Босха. Хай буду я приклеєний до солончака, хай волосся моє запустить у нього коріння, і хай іскриться і грає, висяюється довкола мене сіль.

Стою біля дороги, по якій потоком летять авта, обдають мене їдкими хмарами перегару зі своїх випускних труб і байдуже блимають оком лобових шиб — мені навіть здається, що вже ніколи не перейти дороги, за якою новий путівець, порожній, білий і безлюдний, путівець до батьківської хати, яку немилосердно руйнують червонолиці чоловіки і яка поступово перетворюється на порох землі. І я, маленька людина цього світу, котра почала втечу від себе, відчуваю в собі радісний розпач, бо ще одну святу павутину-нитку, що в’яже мене до цього світу, мушу обірвати. А раз так, пускаю в себе часточку власної смерті.

Усміхаюся автам, котрі летять і летять дорогою, і надчікую моменту, аби перейти на той бік. І мені приходить на думку дивне латинське слово collabor чи collapsus, що значить обвалитися чи розвалитися, впасти чи повалитися, а ще померти, чи ослабнути, чи потонути, чи поринути, — а все заразом є те ж саме, те, що раптом навідало, і душа від того обсновується павутиною, безконечною ниткою із бабиного літа, хоча навколо красується весна, і травень, і все повне сонця та світла. Але не раз трапляється, що нитка обривається чи січеться, і відчуваєшся раптом оголеним, і самотнім, і це, можливо, тому, що скільки не ховай голого свого тіла за одежею, воно ніде не дівається, а тільки блазенно криється у тінь чи ніч. І та тінь чи ніч проникає, чи тоне, чи поринає глибше і допливає серця, відтак людина раптом лякається якихось незбагненних у собі закладин, що й приводить її до солончака. Отоді й приходить те, що називається колапс, і душа починає виплітати незрозумілу музику, в якій і невпевненість, і самотність, і хиткі спогади, і спроба зачепитися скорченими пальцями за прискалка, адже ноги ніяк не можуть відшукати опертя. Саме в такі хвилини мені думається, що життя — це сон, бо від нього залишаються неясні, оповиті павутиною уривки, а система таких уривків і є ти, людино, яка щосили хоче упевнити себе, що вона в цьому світі щось.

Колапс ІІ.

Тонка нитка з бабиного літа

Переді мною горби, притрушені легеньким снігом, на цьому тлі по-особливому голими й самітними видаються дерева; саме ці дерева на снігу й викликали в мене це почуття — затаєний, глибокий і не зовсім зрозумілий стогін. Дивився на того краєвида за вікном (квартиру я змінив, цього разу найнявши однокімнатну на дев’ятому поверсі) і думав не так про власну самотність, як про неможливість обійти відчуття тихого спокою смерті, приреченості чи застиглості. Восени завжди відчуваю щось таке, але не завжди однаково. Не завжди душа моя — розкрита рана перед голим небом, навіть таким убогим, як оце зараз, не завжди пробуваю у стані колапсу, бо назагал я людина не песимістичного світовідчування. Але щоб це надійшло, треба, аби у душі бозна з яких причин чи побудок згустилося сіре, те, чого не помічаєш щодня, те, що крапає в душу по краплі. Тоді роздивляєшся раптом навкруги і чуєш, як у серці бринькає увіч розладнана струна. Коли живеш сам, це простіше, а коли поруч квокче про кофточки й туфлі дружина й репетують як навіжені діти? Це, однак, не моя доля, а мого найближчого університетського товариша, з яким тепер зустрічаюся, може, раз на рік: ми вже не хочемо розуміти один одного так тонко й докладно, як прагли цього бувши юнаками. Але це довга пісня, і я думаю про те мимохіть, бо сьогодні замкнутий у малій клітці позиченої кімнати і не маю потреби бігти, як завжди, на роботу — сьогодні в мене така собі непередбачена неділя серед тижня; така неділя, однак, у мене буде завтра й післязавтра, скільки витримаю. Тобто маю непередбачену відпустку, за неї навіть виплатили гроші, бо цього року у відпустці не був. Таке сталося вперше відколи закінчив університета — скільки це минуло тих років. Я пробую порахувати, але ні, це заскладна арифметика, нічого вона мені не дасть.