Рафаелло Джованьолі - Спартак, Рафаелло Джованьолі

Евтібіда обернулася, насупилась і загрозливо ступила кілька кроків назад, ніби хотіла кинутися на вмираючого, та побачивши, що він сконав, рвучко простерла над ним розчепірені пальці і вигукнула:

— До пекла!.. І як я потішилася твоїм передсмертним розпачем, так хай всевишні боги дадуть мені побачити смерть ненависного Спартака!

І вона попростувала туди, звідки долинав гул нової битви.

Розділ XIX

БИТВА ПІД МУТІНОЮ. — ЗАКОЛОТИ. — МАРК КРАСС НА ВІЙНІ

Кінець битви, що зав'язалася між Спартаком і Геллієм, був ясний. Пробираючись між трупами, Евтібіда ще здалека побачила, як знесилено боронилися римляни від непереможного натиску гладіаторських легіонів, які вже розтягувалися праворуч і ліворуч з видимим наміром обійти противника з флангів. У цей час, коли смілива жінка спостерігала бій і думала, що нещасливий для римлян кінець його вщент руйнує її мстиві плани та жадану перемогу, мимо неї промчав білий кінь, укритий блакитним чапраком і в гарній збруї. Переляканий кінь, мов скажений, гасав по полю, кидався на всі боки, перескакував через гори трупів, натикався на них.

Евтібіда впізнала коня, що належав контуберналові Еномая, юному Узіліаку, який загинув у першій кривавій сутичці ранкового бою. Один з трьох її коней теж був білий, і кмітлива гречанка одразу збагнула, що цей кінь може стати їй у пригоді для нових зловісних намірів. Вона побігла туди, де метався кінь, і почала кликати його, клацаючи язиком та пальцями.

Але благородна тварина, ніби передчуваючи свою долю, замість того, щоб підійти до гречанки, тікала від неї все далі. Раптом кінь спіткнувся і впав. Евтібіда, перестрибуючи через трупи, підбігла, схопила повід і допомогла коневі встати.

Схопившись на рівні ноги, тварина почала вириватись, але Евтібіда міцно тримала повід, заспокоювала словами, ласками, і стривожений кінь поступово заспокоївся, а далі зовсім скорився.

Тим часом розбиті частини війська Геллія, оточені з трьох боків невпинно прибуваючими когортами гладіаторів, безладно відступали до того самого поля, де вранці вони знищили германські легіони. їх завзято переслідували воїни Спартака.

З страшним «барра!» і лютими вигуками змикалися вони навколо римлян, щоб тут же вчинити криваву розплату за десять тисяч винищених товаришів.

Брязкіт зброї, шалені крики бійців чулися все ближче. Евтібіда, що аж потемніла на лиці, з безсилою злобою дивилася на це побоїще.

— Ах!.. Всемогутній Юпітер Олімпійський!.. — хижо вишкіривши білі зуби, стиха просичала вона. — Це несправедливо! Я стільки зробила, щоб відірвати германців од гладіаторів. Надіялася, що за ними підуть і галли, а галли лишаються в таборі. Я зробила так, щоб Геллій знищив десять тисяч оцих, і сподівалася, що консули затиснуть Спартака в залізне кільце, а він з усім військом з'являється сюди і громить Геллія, а покінчивши з ним, кинеться на Лентула і знищить його, якщо цього ще не вчинив!.. О Юпітере Меснику, невже він непереможний? Невже вій непереможний?..

А переслідувані римляни підходили все ближче до поля ранкового бою. Евтібіда, збліднувши від гніву і ведучи коня на поводі, знову повернулася до того місця, де лежав мертвий Еномай. Тут на невеликому, вільному від трупів місц5 вона спинилася, дістала з піхов свій невеликий гострий меч і швидко двічі увігнала його в груди бідолашного коня. Поранена тварина відскочила назад, пронизливо, болісно заіржала, хотіла втекти, але Евтібіда втримала її. Кінь метнувся ще раз-другий, упав спершу на передні коліна, а потім і зовсім звалився мертвий.

Тоді гречанка лягла біля забитого коня і підсунула одну ногу йому під шию так, щоб здавалося, ніби і вона і кінь впали разом під ударами ворожої зброї: вона — тяжко поранена, кінь — забитий.

Шум битви все наростав, наближаючись до місця, де лежала Евтібіда. Він ставав дедалі ясніший і виразніший, і, чуючи люті прокльони галлів, лемент латинян, вона знов і знов упевнювалася, що римляни зазнають остаточної поразки.

Незабаром римляни кинулися тікати, а гладіатори переслідували їх з люттю, потроєною видовищем поля, встеленого побитими германцями. Страхітливим розгромом закінчилася ця битва. Військо Геллія було повністю знищене — понад чотирнадцять тисяч римлян полягли, а сам він, поранений, урятувався лише завдяки своєму прудкому коневі. Недобитки римського війська порозбігалися хто куди, втративши обоз і прапори.

Радість гладіаторських легіонів від цієї блискучої перемоги була затьмарена сумом за загиблими германцями, і Спартак не тільки заборонив будь-яке свято, але звелів оголосити по війську день жалоби.

На другий день гладіатори взялися спалювати тіла своїх загиблих братів. На полі бою було розкладено величезні багаття, на яких спалювали сотні трупів.

Навколо багаття, де було одне лише тіло Еномая, зібралися мовчазні й сумні командири, а за ними чотирикутником вишикувалися всі легіони.

Гігантське тіло звитяжного германця, на якому було двадцять сім ран, облите й намащене мазями та пахощами, які прислали на вимогу Спартака перелякані громадяни сусідньої Нурсії, загорнуте в білий з найтоншої шерсті саван, поклали на багаття і обсипали яскравими квітами. Спартак кілька разів поцілував його обличчя. Крізь ридання, блідий, з глибоким жалем у серці, він виголосив надгробну промову, в якій з похвалою згадав доблесть, непереборну хоробрість і просту вдачу загиблого героя. Потім сам узяв смолоскип і поклав на ватру, що, підпалена за ним сотнями смолоскипів, швидко спалахнула безліччю вогняних язиків.

Прах Еномая зібрали у вогнетривку тканину і пересипали у невеличку бронзову урну, теж подаровану мешканцями Нурсії. З того дня Спартак зберігав при собі урну з прахом Еномая як найдорожчу реліквію.

З десяти тисяч германців, які билися разом з Еномаєм, було знайдено тільки п'ятдесят сім поранених і з них тільки дев'ять лишилися живі. Серед них була і Евтібіда. По всіх гладіаторських легіонах прокотилася слава про доблесть дівчини, всі вихваляли її сміливість, що не могло обійти і Спартака. Будучи людиною великодушною і благородною, він щиро поважав звитяжних людей, цінував їхні сміливі діла. Тому він під оплески всіх легіонів нагородив гречанку відзнакою хоробрих — громадянським вінком.

Приймаючи цю дорогоцінну нагороду, дівчина страшенно схвилювалась і, хоч як силкувалася оволодіти собою, не змогла приховати мертвотної блідості та судорожного тремтіння своїх рук. Гладіатори побачили у цьому вияв скромності, а то були, мабуть, лише муки нечистої совісті.

Нагороджена відзнакою за хоробрість і самовідданість,

Евтібіда заявила, що вона і далі йтиме з військом повсталих. Хоч вона ще не зовсім одужала і рука у неї була на перев'язі, проте одразу попросила зачислити її до контуберналів Крікса. І це було дозволено за спільною згодою Крікса і Спартака.

Через двадцять п'ять днів після битви біля Нурсії, коли військо повністю відновило сили, Спартак рушив далі.