Марина та Сергій Дяченко - Шрам

голками, багатохвостих батогів, ще чогось огидного, від чого Егерт спішно відвів очі. Посеред катівні містилася жаровня, в якій дотлівали останні вуглини, поруч стояв триногий табурет і крісло з високою спинкою — точнісінько таке, як залишене в маленькій порожній кімнаті крісло Фагірри. На невеликому підвищенні очі Солля розгледіли стертий дерев’яний тапчан зі звисаючими хвостами ланцюгів.

Тепер він пригадав, де бачив плечистого хазяїна катівні. У День Великорадіння той зійшов на ешафот разом із суддею і засудженими, тоді в його руках була сокира, він ніс її так само скромно й буденно, як буденно й діловито почав зараз роздмухувати вуглини в жаровні.

— Егерте, — тихо запитав Фагірра, досі підтримуючи його за руку, — де та золота дрібничка, що належала деканові, медальйон?

Вугілля з чорного стало малиновим — з ката був би чудовий пічник. Егерт захрип, намагаючись вимовити хоч слово.

— Пом’ятаєте, я тоді запитував вас про сейф… Наші люди обшукали кабінет декана і нічого не знайшли. Де медальйон зараз, ви знаєте?

Солль мовчав, і на краю його затуманеної жахом свідомості бриніла думка: блюзнірство… кабінет… сталеве крило… вони сплюндрували… Пане декане, де ви…

— Егерте, — Фагірра заглянув йому в очі, — мене дуже цікавить це питання… Повірте, що волання катованих не приносять мені жодного задоволення. Де?

— Я не знаю, — сказав Солль тихо, але плащоносець прочитав його слова по губах. Повільно й красномовно перевів погляд з Егерта на ката, з ката на жаровню, зітхнув, потираючи кутик рота.

— Ви ж не брешете, Соллю… Будь-кому іншому я не повірив би, але ви… Жаль, але ви дійсно не знаєте. — І Фагірра випустив його руку. — Знає Торія. Так?

Егерт мало не впав. Не усвідомлюючи, що робить, хотів присісти на тапчан і відсахнувся. Фагірра м’яко підштовхнув його до крісла, і Егерт, не втримавшись на ногах, вдарився потилицею об високу дерев’яну спинку. Руки його мертвою хваткою вп’ялись у підлокітники.

Кат питально подивився на Фагірру, той втомлено кинув йому:

— Зажди…

Підтягши триногий табурет, він сів перед Соллем, встеляючи підлогу складками плаща.

— Я повторю, ви симпатичні мені, Егерте… У мене немає від вас таємниць. Законом передбачене покарання за відмову свідчити чи за лжесвідчення. Викритих у цьому злочині карають відразу ж, вириваючи брехливий язик… Покажи кліщі, — обернувся він до ката.

Змірявши Егерта поглядом досвідченого кравця, той метнувся в куток і витяг з гуркотливої купи підходяще, на його думку, знаряддя. На вигнутому дзьобі кліщів поблискувало масло — кат був майстровитий і акуратний, і навіть рукоятки кліщів були пристосовані для особливої потреби, відточені, як два гігантських шила.

Егерт замружився.

— Не допоможе, — зітхнув Фагірра. — Не допоможе, Егерте, ви ну просто як дитина… Це життя, всяке трапляється, нічого заплющувати очі… Ну гаразд, не треба, не дивіться. Суд відбудеться, найімовірніше, післязавтра — за вами наглянуть і прийдуть. Чи варто казати, що втікати не слід? Не варто, бачу, ви самі розумієте… А якщо вам знадобляться за кілька днів гроші на дорогу в Каваррен — я позичу, а ви потім повернете… Так?

Егерт спробував пригадати усміхнене обличчя Торії і не зміг.

* * *

Знівечене Мором місто знову прагнуло жити.

З далеких і близьких місць з’явилися спадкоємці, які претендували на осиротілі й добряче розграбовані будинки, майстерні й крамниці, то тут, то там виникали сварки й позови. Ремісничі цехи, ряди яких неабияк зріділи, відступили від освячених століттями правил і приймали до своїх лав навіть недоучених підмайстрів. У міські ворота від світанку й до ночі хмарою сунули веселі й злі провінціали — в основному честолюбна молодь, яка прагнула миттєво вибитися в люди, тобто розбагатіти й женитися на аристократці. Аристократи теж поверталися, і брукованими вуличками знову залунав цокіт копит і коліс, знову погойдувалися паланкіни в руках ліврейних слуг, на вулицях знову з’явилися діти: рожеві малюки на руках годувальниць і замурзані дітлахи бідаків однаково раділи чистому білому снігу.

Удень у місті панувало пожвавлення, але жодна ніч не минала без стогонів і сліз, кошмарів і сумних спогадів. По недоторканих ще попелищах блукали божевільні, які втратили глузд у дні Мору, їх жаліли й боялися навіть бродячі собаки. Не було родини, яка б не постраждала від втрати, і тому так сколихнулося місто, коли охриплі на холоді глашатаї повідали про майбутній процес.

За одну ніч в університеті не залишилося жодного цілого вікна. Ті з городян, хто не повірив у мерзенний злочин декана та його доньки, упівголоса перелаювалися із сусідами й домашніми, наводячи як доказ своєї правоти один вбивчий довід: не може бути! Більшість сумнівалися, кривили губи й знизувати плечима: маги… Хто їх зна… Цих магів простій людині не зрозуміти, але ж Мор звідкись виник… Чаклуни, бодай їм…

На площі сталася бійка — групка студентів на смерть зчепилася з озлобленими майстровими, і діло дійшло до крові. Тільки суворе втручання сторожі припинило побоїще, побиті студенти зайшли до університету, й услід їм летіло каміння.

Ще звечора напередодні процесу до суду явилися перші глядачі. На світанку площа була заповнена народом так, що стражникам довелося пускати в хід батога, щоб очистити дорогу до будинку. Перед ланцюжком служителів Лаш, які направлялися до суду, люди розступалися самі, охаючи й насідаючи один на одного. Університет зяяв розбитими вікнами, але юрба студентів, прориваючись крізь крики й образи, з’явилася теж. Четверо дужих стражників з піками напереваги провели в будинок суду одного з них, високого й світловолосого, зі шрамом на щоці, подейкували, що саме він є основним свідком.

До зали пустили далеко не всіх, але з огляду на важливість справи суддя милостиво дозволив городянам зайняти й простір у дверях, і коридор, і сходи, так що просторе приміщення суду було пов’язане з площею широкою людською стрічкою. Люди передавали почуте з вуст у вуста, як передають по ланцюжку воду під час пожежі, й усе, сказане в