Джеймс Дашнер - Бігун у Лабіринті

води, що омивали автобус, він здавався Томасові якимось химерним чудовиськом з глибин океану, що показало над хвилями свою спину.

— Залазьте! — крикнув чоловік. — Швидше!

Один по одному глейдери швидко протискалися досередини. Здавалося, це ніколи не закінчиться: штовхаючись і спотикаючись, діти квапилися видертися на три сходинки і зайняти місця в салоні.

Томас опинився в хвості черги, Тереза ж стояла перед ним. Він задер голову до неба, відчуваючи, як по обличчю барабанять краплі дощу — теплого, майже гарячого, якогось аж густого, що вмить привернуло його увагу і, на диво, допомогло трохи розвіятися. Чи, може, оманливе враження густоти виникло через інтенсивність зливи. Томас постарався зосередитися на автобусі, на Терезі й на втечі.

Вони вже стояли майже біля дверей автобуса, коли хтось стукнув Томаса в плече, схопив за футболку і смикнув назад. Він скрикнув, випустивши Терезину руку, і гепнувся на землю, розбризкуючи довкола воду з калюжі. Хребет пронизав біль, та вже за мить, усього за кілька дюймів від обличчя, з’явилась жіноча голова, заступивши Терезу.

Брудне засмальцьоване волосся, що обрамляло затінене лице незнайомки, звисало донизу й торкалося Томасової шкіри. В ніс ударив страшенний сморід — щось середнє між запахом тухлих яєць і скислого молока. Жінка трохи відслонилася, і в світлі чийогось ліхтарика Томас зміг роздивитися її: бліда зморщена шкіра, вкрита страшними гнійними виразками. Томас закам’янів від страху.

— Ви всіх нас врятуєте! — мовила страшна жінка, обдавши Томаса бризками слини. — Врятуєте нас від Спалаху! — вона зареготалася, але її зловісний сміх більше нагадував напад сухого кашлю.

Жінка зойкнула, коли один з рятувальників схопив її обіруч і відкинув убік. Швидко оговтавшись, Томас підвівся і повернувся до Терези. Тепер увага дівчини була прикута до чоловіка, який відштовхував ту навіжену. Жінка майже не пручалася, тільки ледь помітно посмикувала ногами і невідривно дивилася на Томаса. Раптом вона тицьнула в нього пальцем і заволала:

— Не вір їхнім словам! Ви врятуєте нас від Спалаху, ви!

Відтягнувши жінку від автобуса на кілька ярдів, чоловік штовхнув її на землю.

— Лежи і не рипайся, а то пристрелю! — гаркнув він, потім повернувся до Томаса. — Бігом досередини!

Переляканий хлопець розвернувся і за Терезою піднявся сходинками в автобус. Вони пройшли між рядами сидінь у кінець салону — глейдери здивовано вирячалися на Томаса — і всілися на останні місця, притулившись одне до одного. Зовні по шибці чорними патьоками бігла вода, а по даху гучно барабанили важкі краплі дощу. Небо над головою струсонув гуркіт грому.

«Що це було?» — подумки запитала Тереза.

Томас не знав відповіді, тому лише похитав головою — він знову подумав про Чака, забувши про навіжену жінку, і серце краялося. Томасові було начхати на грім і на все інше. Не радувало те, що вони все-таки вибралися з Лабіринту. «Чак…»

Через прохід від них сиділа жінка з команди рятувальників. Їхній ватажок — чоловік, який звернувся до них у залі, скочив у автобус, сів за кермо і завів мотор. Автобус покотився вперед.

Цієї миті Томас помітив за вікном якийсь незрозумілий рух. Вочевидь, жінка у виразках підвелася з землі й побігла до кабіни автобуса, несамовито розмахуючи руками і вигукуючи якісь слова, що тонули в негоді. Очі її палали чи то від божевілля, чи то від жаху — Томас не міг сказати.

Жінка зникла з поля зору, і Томас припав до шибки.

— Стривайте! — крикнув він, та його не почули. А якщо й почули, то не звернули уваги.

Водій натиснув на газ, автобус рвонув уперед — і збив жінку. Коли передні колеса переїхали її тіло, від різкого поштовху Томаса мало не скинуло з сидіння; ще поштовх — і підстрибнули вже задні колеса. Томас глянув на Терезу — судячи з виразу її обличчя, її нудило так само, як і його.

Водій без слова й далі тиснув на газ, і автобус помчав далі в дощову ніч.

Розділ 61

Наступна година для Томаса перетворилася на мішанину картин і звуків.

Водій гнав автобус на величезній швидкості крізь міста і села, та через зливу розгледіти їх було майже неможливо. Вогні й будівлі розмило водою, наче в галюцинації наркомана. В одному з населених пунктів до автобуса кинулася юрба людей — всі в обдертому ганчір’ї, з прилиплим до чола волоссям, з обличчями, спотвореними такими самими жахливими виразками, як і в тієї жінки. Нещасні несамовито гамселили по бортах автобуса, наче просили, щоб їх забрали з собою і позбавили злиденного існування.

Автобус навіть не збавив ходу. Тереза мовчала.

Томас нарешті набрався сміливості та звернувся до жінки, що сиділа через прохід.

— Що відбувається? — просто поцікавився він, не знаючи, як сформулювати питання.

Жінка обернулася до нього. Мокре чорне волосся обрамляло її обличчя сплутаними пасмами. Темні очі були сумні.

— Це дуже довга історія.

На диво, голос жінки звучав набагато м’якше, ніж Томас очікував, і вселяв надію на те, що вона справді друг, як і решта людей з-поміж рятівників. Попри той факт, що вони без жалю розчавили оту навіжену.

— Будь ласка, — мовила Тереза — Будь ласка, розкажіть нам бодай щось!

Якийсь час жінка переводила погляд то на Томаса, то на Терезу, а потім зітхнула:

— Мине якийсь час, перш ніж до вас повернеться пам’ять, якщо взагалі повернеться — ми не вчені, тож гадки не маємо, що і як вони там з вами робили.

На саму думку, що, можливо, пам’ять втрачено назавжди, в Томаса обірвалося серце, але він продовжив розпитувати.

— Хто ті люди?

— Усе почалося зі спалахів на Сонці, — відповіла жінка, і погляд її потемнів.

— Що… — почала була Тереза, але Томас цикнув на неї.

«Нехай сама розповідає, — подумки сказав він. — Здається, вона не проти спілкуватися».