Михайло Шолохов - Тихий Дін

Жарков при всякій нагоді лаявся важкою сороміцькою лайкою, більше вживав стидких слів, і проклинав усе на світі; однохуторянин Григорія Омелян Грошов, серйозний і діловитий козак, весь якось обуглився, почорнів, безглуздо похахикував, сміх його був мимовільний, похмурий. Зміни відбувались на кожному обличчі, кожен на свій кшталт виношував у собі і ростив залізне насіння, посіяне війною, і всі разом молоді, щойно вирвані з станиць та хуторів козаки, в обставинах смертного жаху, що творився навколо, нагадували стеблинки скошеної трави, що в'яне, міняючи свої обриси.

Полк, виведений з лінії боїв, стояв на триденному відпочинку і його поповнювали козаки, що прибули з Дону. Сотня налагодилася йти купатись до поміщицького ставу, коли з станції, за три верстви від маєтку, вирущив великий загін кінноти.

Поки козаки третьої сотні дійшли до греблі, загін цей спустився узвозом і тепер ясно було видно, що кіннота — козаки. Прохір Зиков, вигинаючись, скидав на греблі гімна-' стівку; звільнивши голову, вдивився.

— Наші дончаки.

Григорій, мружачись, дивився на колону, що сповзала до маєтку.

— Маршові пішли.

— До нас, мабуть, поповнення.

— Певне, другу чергу підбирають.

— Глянь но, хлопці. Да це ж Степан Астахов! Онде, в третій лаві! — вигукнув Грошов і коротко, скрипуче, хахикнув.

— Підбирають і їхнього брата.

— А он Анікушка!

— Грицьку! Мелехов! Брат онде! Пізнав?

— Упізнав.

— Могорич з тебе, волоцюго, я перший пізнав.

Зібравши на вилицях брижі зморшок, Григорій удивлявся,

вгадуючи під Петром коня. "Нового купили",—подумав і перевів погляд на братове обличчя, дивно змінене давністю зустрічі, засмагле з підрізаними вусами пшеничного кольору і опаленими сонцем сріблястими бровами. Він пішов йому назустріч, скинувши кашкета, помахуючи рукою, як на муштрі. За ним з греблі ринули напівроздягнені козаки, обминаючи ламку порость пустостеблого діягелю і застаріле лопушиння.

Маршова сотня їхала, обминаючи садок, до маєтку, де розташувався полк. Вів її осавул, літній і кремезний, з свіже виголеною головою, дерев'яно-твердими загибами владного голеного рота.

"Хрипатий, мабуть, і злий", — подумав Григорій, усміхаючись братові і оглядаючи мельки міцно збиту постать осавула, горбоносого коня під ним, калмицької, видно, породи.

— Сотня! — брязкнув осавул чистим крицевим голосом.— Чотовими колонами, ліве плече вперед, марш!

— Здоров, братуха! — крикнув Григорій, усміхаючись Петрові, радісно хвилюючись.

— Слава богу. До вас.от. Ну, як?

— Нічого.

— Живий?

— Тим часом.

— Поклін від наших.

— Як там вони?

— Здорові.

Петро, спираючись долонею на зад кремезного яснорудої масти коня, всім корпусом повертався назад, водив усмішливими очима по Григорію, від'їздив далі — його затуляли запорошені спини інших, 'знайомих і незнайомих.

— Здоров, Мелехов! Поклон від хутора.

— І ти до нас? — щирився Григорій, пізнавши Михася Кошового по золотій брилі чуба.

— До вас. Ми, як кури на просо.

— Надзьобаєшся! Швидше тебе дзьобонуть.

— Ну-ну!

Від греблі в самій сорочці стрибав на одній нозі Єгорка Жарков. Він кособочився, розчепірюючи рогатив шаравари, намагався потрапити ногою в холошу.

— Здорово, станичники!

— Тю-ю-у! Так це ж Жарков Єгорка.

— Ей, ти, жеребець, мо' стриножили?

— Як мати там?

— Жива.

— Поклон шле, а гостинця не взяли, і так важко. — Єгорка з незвичайно серйозним обличчям вислухав відповідь і сів голим задом на траву, ховаючи зворушене обличчя,' не потрапляючи тремтячою ногою в холошу.

За фарбованою блакитною огорожею стояли напівроздяг-нені козаки; по той бік, дорогою, обсадженою каштанами, стікала в двір сотня — поповнення з Дону.

— Станице, здорово! '

;— Таже це ти, свате Олександре?

— Авжеж.

— Андріяне! Андріяне! Чортило клаповухий, не пізнаєш?

— Поклін від жінки, гей, службо!

— Спаси Христос.

— А де тут Борис Бєлов?

— В якій сотні був?

— У четвертій мов би.

— А відкіля він сам?

— З Затону, Вешенської станиці.

— Нащо він тобі здався? — втручається в летючу розмову третій.

— Значить, потрібний. Листа везу.

— Його, брат, недавно під Райбродами вбили.

— Та,