Дмитро Васильович Ткач - Вибрані твори в двох томах. Том II

гомоніло море — широке, ясне, величне. За кормою ще мрів далекий силует маяка. Його верхівка червоніла під промінням вранішнього сонця.
МІЙ БРАТ

У мене збереглась старенька, пожовкла від давнини фотокартка брата Олександра. Я завжди носитиму її з собою, де б я не був і що б зі мною не сталося.

Я набагато старший від Олександра, але, скільки пам'ятаю, ми ніби змагалися один з одним: хто з нас досягне більшого в своїй роботі, в житті.

Коли брат закінчував неповну середню школу, я міг уже називатися справжнім «морським вовком». Якось я приїхав додому у відпустку. Олександр мене запитав:

— Ти — хто?

— Матрос-зенітник, — була моя відповідь. Він сказав, мов дорослий:

— Добре діло. А я — керівник планерної школи в Палаці піонерів.

Вдруге ми зустрілися через кілька років: йому було вісімнадцять.

— Зенітник? — запитав мене Олександр.

— Командир зенітної гармати, — уточнив я.

— Дуже добре! — похвалив він таким тоном, ніби не я, а він був між нами старший, і додав: — А я учльот.

Востаннє ми зустрілись перед війною у Севастополі.

— Командир зенітної гармати? — як завжди, поцікавився Олександр.

— Ні, це вже перейдене. Я — старшина артгрупи.

— Старшина артгрупи! — Він подивився на мене з пошаною і навіть подивом. Але тут же, ніби згадавши про себе, відрекомендувався з гордістю: — Льотчик-винищувач!

Широкі й несходжені шляхи війни. Навіть ми, рідні брати, загубили один одного в просторах і подіях. Я тільки знав, що він десь ширяє в небі на літаку, сам я — не розлучався з морем і кораблем. А море, як і небо, — безмежне: піди пошукай.

Але все-таки ми зустрілися. То була незабутня і неповторна зустріч.

День хилився до вечора. Сонце сідало за горизонтом, фарбуючи води моря в такий незвичайний колір, що навіть золото перед ним поблякло б. Свіжий вітер дув назустріч нашому кораблю, коли ми поверталися з добре проведеної операції. До берега лишалося кілька годин ходу, 1 настрій у кожного був піднесений.

Сигнал бойової тривоги раптом порушив спокій. Ми подивилися вгору і одразу побачили зграю фашистських бомбардувальників. Кожному було ясно, що вони летять на нас — ці ворожі шуліки. Зенітники кинулись до гармат, і зав'язався бій. Море застогнало від розривів бомб, запломеніло небо. Наше становище було тяжке. Невідомо, чим би все це скінчилося, коли б нам на допомогу не підоспіли два наші винищувачі.

Вони одразу ж врізалися в гущавину ворожих бомбардувальників. Запекла сутичка, перестрілка — і два шуліки впали у воду. Ні до того, ні після того я нічого подібного не бачив. Винищувачі ніби змагалися між собою, роблячи дивовижні фігури й поливаючи ворога зливою куль.

Але що це таке? Може, мені здається? Раптом довгий язик полум'я спалахнув під крилами в нашого літака. Затамувавши подих, я з хвилюванням стежив за його польотом.

Невже він падає? Ні, то він збиває полум'я. Але вогняний язик знову лизнув крило.

Потім літак вирівнявся і погнався за найближчим до нього бомбардувальником. Відстань між ними блискавично скорочувалась.

Все вирішили секунди. Винищувач, майже весь у вогні, врізався у ворожий бомбардувальник, і обидва вони, розпадаючись на шматки, полетіли у воду…

Коли ми щасливо повернулися до своєї бази, на корабель прийшов льотчик, що зостався живим. Він з болем розповів нам про свого бойового друга, який загинув у бою над морем. Потім дістав з кишені фотокартку й Показав нам:

— Ось який він був…

— Шура!? — вражений, скрикнув я.

Так, це був він, Олександр. Я бачив копію фотокартки, подарованої колись мені братом…

Коли я вдивляюсь в його обличчя, мені здається, що воно зараз оживе, посміхнеться, і брат скаже:

— Старшина артгрупи? Дуже добре! Живи й бий ворогів. Тільки нещадно бий. Бачив, як я?..

О, коли б він знав, що я справді бачив!

ЖДИ, ЛЮБА ДІВЧИНО

Корабельний кок Федя Карпенко тільки що нагодував команду, помив та сховав посуд і порається на камбузі. Тре чистою ганчірочкою пофарбовані білилом стіни, хоч вони й так аж світло вбирають; вишкрябує великим важким ножем масні плями на столі; миє шваброю підлогу. Все це робить він, хоч і ретельно, але мляво, поволі, ніби навмисне розтягує роботу якна-довше.

Та воно так і є. Федя добре знає, що після того, як він упорається на камбузі, робити йому нічого.

У звичайний день він — другий номер кормового кулемета — оглядав би та перетирав патрони, разом з іншими вивчав би статут чи вимахував би семафорними прапорцями. А сьогодні — вихідний. Ні роботи, ні занять.

Правда, можна піти на берег. І, може, таки справді піти?.. Приємно після корабельної качки стати ногою на тверду землю. Можна побувати на Приморському бульварі, посидіти на лавочці проти пам'ятника Слави, послухати, як море, цілий день пещене сонцем, цілує байдужі кам'яні губи берега. В тих поцілунках є щось настійно-вимогливе і разом принадно-співуче… А ще можна, не кваплячись, обійти притемнені зеленою тінню вузькі алеї Історичного парку, де кожне дерево нашіптує іншому свої ніколи й ніким не розгадані таємниці. Гарно там… Ось зараз Федя закінчить поратися на камбузі, переодягнеться і таки піде до міста.

Але, як повелося останнім часом, перед увільненням біля камбуза з'являється матрос боцманської команди Борис Усик. У кокетливо зсунутій на праву брову безкозирці, в