Андрій Анатолійович Кокотюха - Багряний рейд

— Лягай! Лягай! Лягай! — заволав Чуб.

Максим, тримаючи автомат напереваги й міцно впершись у землю ногами, з цієї позиції розстріляв увесь диск у лобове скло, розкришивши його вщент. Він бачив, як від граду куль сіпається тіло водія за кермом. Поруч сидів, завалившись набік, офіцер, і хоч ясно — мертвий, Коломієць випустив порцію куль і в нього.

Кінець.

Максим опустив автомат, перевів подих.

Кашкет давно злетів. Тепер, користаючись невеличкою паузою, він розстібав ґудзики, звільняючись від шинелі.

— Агов! — почувся Чубів бас.

— Усе! — гукнув у відповідь.

Чуб відповз трохи назад, потягнувши за собою кулемет. Тоді скотився з пагорба на дорогу, опинившись позаду легковика.

Знову запала тиша. Тільки дощ ворушив листя.

Коломієць, перекинувши автомата в ліву руку, обійшов ЗІС, роздивляючись пасажирів.

Того, на кого чатували, не впізнав.

Гмикнув розчаровано і водночас скептично. Аби справді вдалося підловити тут Хрущова, було б диво. Чудес не буває, хоч на війні трапляються різні збіги. Але — не тут і не тепер.

Зиркнувши на розстріляного Фоміна, він сіпнув дверцята, подивився на офіцера спереду. Молодий, трохи за тридцять, з вигляду не старший за нього. Підполковник. Нахилившись і зазирнувши всередину, Максим переконався: там не лишилося живих. Обшукавши офіцера, знайшов пробиті кулею, вогкі від крові документи. Поклав на капот, розгорнув, глянув.

— Київський військовий округ.

Чуб знизав плечима.

— Цабе велике?

— Не те, котре я надіявся зустріти.

— То й не картай себе. Ми робили, що мусили, друже Східняк. І зробили, що могли.

Максим глянув на Чуба. Потім знову на мертвого Фоміна.

Треба знайти якісь слова, тут і тепер.

Вони затрималися ненадовго.

Максим обшукав інших, один виявився зі СМЕРШу, другий — майор НКДБ, головне управління. Видно, Фомін сів до них у машину, аби їхати разом і говорити по дорозі. Більше Коломієць вирішив не сушити цим голову.

Тим часом Чуб знайшов у кабіні індивідуальний пакет водія, і Максим заходився перев’язувати його рану. Як закінчили, булавний не без жалю залишив кулемет на полі бою, відійшов.

Коломієць жбурнув у салон підбитого ЗІСа гранату.

Вибухнуло.

Машину враз охопило полум’ям.

— Добре є, — мовив задоволено Чуб.

— Сам як? — трохи запізно спитав Максим.

— А як треба?

— Цілий?

— Не придумали на Чуба кулі. Насмітили тут трохи москалям. Не прибрали за собою.

— Своє сміття хай самі прибирають.

— І то так. Знаєш куди? — І після короткої паузи ніби наважився нарешті сказати, що не можна: — Назад?

— Назад? — стрепенувся Максим, відвернувшись від вогняного видовища. — Чому назад? Уперед.

— Як то — вперед?

— Отак. Уперед. На Захід.

Показавши жестом напрям, Коломієць поправив пов’язку і пішов до мотоцикла.

— На Захід — то на Захід.

За п’ять хвилин поле бою спорожніло.

Багряніли верхівки дерев.

Скоро опадатимуть сумно, і ще один рік війни залишиться позаду.

Книга, яку ви щойно прочитали, — художній твір, який є продовженням роману «Чорний ліс».

Робота зайняла рік, від задуму до втілення, і вже планується третя частина. Таким чином читачам буде запропоновано трилогію, яка у формі гостросюжетного роману розповість про драматичні події й факти діяльності Української повстанської армії, військова активність котрої поволі пішла на спад з другої половини 1945-го, по закінченні Другої світової війни.

Отже, автор з появою третього роману-епопеї завершить виконання завдання, яке він ставив перед собою, зважуючись на художнє осмислення певного історичного періоду.

Наприкінці 1945 року керівництво компартії УРСР, діючи за прямою вказівкою панівної верхівки СРСР, планувало придушити активний опір українського підпілля. Зокрема — й для того, аби ніщо не заважало проведенню на «звільнених» українських територіях виборів до Верховної Ради СРСР. Тому після доповіді Микити Хрущова про чергову активізацію руху опору Йосип Сталін санкціонував застосування проти УПА регулярних частин Червоної армії.

І хоча надії на те, що український Резистанс вдасться викорінити, розбилися об небачену військову звитягу повстанців, сили усе одно лишалися нерівними. Тому в липні 1946 року головне командування