Зінаїда Валентинівна Луценко - Свята Марійка

– Та так, у мене ж нерви…

– І це все?! – сплюнув Олег сердито, а потім відвів Дениса трохи вбік. – Ти постій тут! – сказав Наталці. – А ми поговоримо…

Вже аж вдома вона дізналася про причину приїзду Дениса в Київ – то її свекруха по всьому селу розпустила чутку, що у Наталки рак! Вона вже й оплакала невістку наперед, і запевнила сина, що він от-от стане вдівцем.

Не діждалася…

Як ішла Наталка, свіжа й відпочила, від автобусної зупинки по запилюженій сільській вулиці з Денисом, він тримав її за руку і пригортав до себе. Та біля батьківської хати знову став, немов чужий, і відсторонився.

А Наталці й не до того, бо вона найдужче хотіла побачити дитину.

Уже й хата…

Від воріт до Наталки назустріч вийшла свекруха, слідом за нею вибігла й Зойка – у довгій Наталчиній спідниці до землі, вхопилася Наталці за ноги й притислася обличчям.

– А чого це вона в моїй спідниці? – дивувалася Наталка на такий вигляд дитини.

– Не знаю… – знизала плечима свекруха. – Як ти поїхала, вона знайшла цю спідницю і вдягла, я більше й не могла із неї здерти. Мабуть, за тобою скучала… І що ми вже не робили, як не просили, оце так увесь місяць у цій спідниці й проходила! Як заберемо, бува, то вона – в істерику, падає й по землі качається! То вже нехай краще ходе! Хоч і людей було трохи стидно…

– Мамо! Мамочко! Ти мене більше не покинеш?!! – сміялася на руках дитина й міцно тулилася Наталці обличчям до грудей.

– Не покину, ніколи не покину… – Наталка заплакала. – А чого в Зойки таке брудне волосся?

– Я без тебе їй голови не мила! – пхикнула свекруха. – Я боюся: а раптом дитина застудиться? Це ж така відповідальність! Ти знаєш, Наталко, що як тебе не було вдома, вона ночами не спала. Чомусь плакати почала уві сні!

Притулила дитину до себе…

Навесні вони знову жили у хаті Наталчиної матері (а та тепер була із вітчимом в селі), Наталка прийшла зі школи – а Денис лежав на ліжку, читав газету.

– Там моя мати сердиться, що наш город стоїть не посапаний, – сказав сердито. – А я сам сапати не піду, це не чоловіча справа, не хочу, щоб із мене люди сміялися!

– Ну то збирайся, та й підемо разом? – Наталка утомлено зітхнула.

– У мене голова болить!

– У мене теж…Тоді… може, підемо узавтра?

– Назавтра буде пізно… там батько з матір’ю сапають ще від ранку. На нашому городі, – Денис докинув з притиском.

– Гаразд, я піду сама… Зараз тільки щось з’їм.

– Поки ти почнеш збиратися, вони вже й закінчать!

Наталка не мала сил сперечатися, кинула сумку із зошитами на стіл, одяглася в короткі шорти й розтягнуту чоловічу майку, на голову закутала білу хустку і звично скочила на низенького «орльонка»…

– Ой, ой-йо-йой! – лиш побачила невістку, почала голосно стогнати свекруха. – Це вже мені, певно, до цього літа й не дожити!

– Я приїхала вам допомогти! – Наталка поклала велосипеда у траву, стала поряд.

– Допомогти приїхала?! Яка хазяйка! – гупнув сапою об землю свекор, запалився. – Та ти, Наталко, нас із матір’ю тут, на своєму городі, на смерть угробиш! Це твій город, аби ти знала! Це ти тут повинна сапати, а не ми!

– Не треба, Вадиме… не треба… – спиняла його гнів свекруха.

– Що – не треба?! Ти що тільки-но мені казала? – розвернувся. – Тебе не зрозумієш!

– Та то я так… Мені ж усюди самій встигати тяжко…

– Тяжко? Вони там, молоді, на диванах вилежуються, а ми будемо тут обсапувати їхні гектари?!

– Наталко, якось інші сільські жінки встигають! Он, подивись, твоя сусідка через межу від ранку й аж до ночі раком стоїть на городі, а тебе тут нема й нема…

– Я ж, мамо, не сиджу удома, я від ранку й до вечора у школі! А по-друге, я вас ніколи не просила мені цих городів набирати! Я їх обробити сама нездужаю!

– А що ж ти їсти будеш?! – почервонів свекор. – Оті зошити, що ти із школи принесеш?

– Де твоя сапа? – розігнулася свекруха. – Досить уже нам сваритися, а то люди почнуть зглядатись; ставай, Наталко, та й сапай коло нас, як хочеш, а ні, то хоч і йди собі звідси десь.

– Я сапу не взяла, – спохопилася Наталка. – Так спішила, що й забула взяти… думала, що