Інна Роміч - Любов у спадок

Шотландець мовчав, не полишаючи свого заняття. Він підняв на неї свої дивні очі барви горіха, й Еріка відчула, як у неї завмирає серце. Вона раптом спіймала себе на думці, що їй незвичайно добре тут, у цій малесенькій хатині, збудованій із в'язок очерету. Добре саме тому, що поруч він, Дік. На якусь мить у неї виникло таке відчуття, начебто вони давно-давно живуть тут разом, багато щасливих років, а зараз сідають обідати. Ось він устане, підійде до неї, звично обійме, вони разом підуть до столу…

Ото вже дурниці лізуть у голову! Вона ніяково відвела погляд, щоб він, не доведи Боже, не зміг прочитати всі ці дурнуваті думки в її погляді.

— Це той самий кинджал, який я віддала тобі в Хоїку? — невлад запитала вона, щоб хоч якось відволіктися від таких небезпечних мрій.

Далхаузі кивнув, невесело посміхнувся. Посмішка в нього була така сама гарна. Така, як тоді, коли вона вперше побачила його на тому нещасливому ярмарку — білозуба і ясна. Виходить, Річард носить подарунок, бо він йому дорогий…

— Але все-таки, чому? — вона зненацька осміліла й повторила знов. — Адже ти сказав, що…

— Слухай-но, — різко перервав її Дік, — не забувай, що Дуглас мій ворог. Я мусив знати, що він замислив. Ну й потім… я не люблю, коли хтось на когось починає полювати. Давай-но сідати їсти. Ти, певне, голодна, як вовк. Я ж бачу, якими очима дивишся на їжу.

Він поплескав рукою по оберемку соломи поруч із собою, запрошуючи сідати.

— Вибачай, але столу тут нема.

Еріка зніяковіла. Власне, а що вона очікувала почути? Річард Далхаузі вже одного разу виразно висловився про своє ставлення до неї.

І зовсім нічого не означає те, що він врятував її знову. Може, йому це було просто вигідно, та й по всьому. Він сам сказав, що стежив за Дугласом, а не за нею… Дік узявся до їжі, й дівчина вирішила піти за його прикладом. Чари, яким вона піддалася, було зруйновано: в її душі оселилися сумніви.

— Авжеж, не найкраще тут облаштовано, — підтвердила вона, наминаючи сир так, що за вухами лящало. — Що це за хатина?

Вона сказала так, просто аби щось відповісти, перервати тяжку мовчанку, але було видно, що її слова неприємно вразили молодого лицаря.

— Я знав, що тобі сподобається, — відповів Річард. — Ця хатина колись належала одній жінці… Мені вона дісталася в спадщину, і про неї мало хто знає навіть із моїх людей. Слухай-но, я відверто розповів тобі все. Тепер твоя черга; розповідай ти, як умовлялися.

Еріка зухвало на нього глянула. Отже, жінці. За кого він її має, запитується? Не гидує навіть такими злидарками, та ще й хвалиться цим!

— А якщо я нічого не розповідатиму? Ти напевно й так уже все знаєш, — глузливо мовила вона. — Навіщо тобі мої пояснення? І взагалі, це мої справи.

— Твої справи? — він мало не вдавився від такого нахабства. — Та вже ні, вибачай, люба. Я тебе виловив із річки, й тепер це також мої справи. Я хочу довідатися від тебе про одну річ…

Ця розмова почала виводити її з рівноваги.

— Лише одну? — глузливо перепитала вона. — Знаєш, останнім часом усім від мене щось потрібно. Мене це чомусь починає вже дратувати. Дядечко намагається мене вигідно продати, Дуглас — вигідно купити… Може, й ти теж хочеш взяти участь у полюванні за цією бісовою спадщиною? Давай, не соромся! Скільки ти хочеш отримати? Називай свою ціну.

Її почало трусити. Ще трохи, й вона не витримає. Усі шукають її, всі прагнуть отримати від неї ці прокляті гроші, яких вона зроду не бачила!

— Годі! — Далхаузі не витримав і несподівано грюкнув кулаком по лежанці.

Пролунав голосний тріск — крихка дошка проломилася від його удару. Еріка злякано замовкла, дивлячись на нього круглими очима.

— Я не знаю, про яку спадщину ти торочиш, — намагаючись говорити спокійно, промовив Річард. — Але коли я гарненько притис цього торговця в його візку, він сказав мені, що Дуглас шукає свою наречену, яка втекла… Тобто тебе.

У його голосі почулася гіркота. Могутні кулаки стислися, немов він із натугою стримувався, щоб не грюкнути по нещасній дошці ще раз.

— Що ти на це скажеш? — поцікавився шотландець, пильно дивлячись на дівчину, що злякано завмерла. — Спочатку ти називаєшся графинею Персі, потім виявляєшся служницею в нікому не відомому шотландському замку, потім — феєю на галявині… А тепер ти наречена Дугласа! Чи не забагато личин для однієї дівчини?

І тут Еріка не витримала й заревла. Вона ридала натхненно, вголос, захлинаючись і хлипаючи, розмазуючи великі сльози по своєму змарнілому личку. Так уміють плакати тільки сильно скривджені діти й жінки. Річард завмер, а потім схопив її в оберемок і пригорнув до себе, не даючи вирватися, гладячи по скуйовдженому волоссю, гойдаючи та втішаючи, ніби маленьку дитину, і слухав, слухав ту маячню, яка проривалася крізь сльози та схлипування.

Вона так стомилася! Стомилася втікати, вічно чогось боятися, ховатися від людей… Вона більше так не може! Не може-е-е… У неї зовсім не лишилося сили. Батька й братів убили, і всіх-усіх у Тейнделі, а вона дивом вціліла, й тепер ховається, як дикий звір, ховається в горах. У неї нікого, зовсім нікого не лишилося. Краще б вона втонула. Навіть тітка Маргарет відмовилася від неї, продала її Чорному Дугласу. Будь проклята ця спадщина! Через це Дуглас полює за нею, щоб оженитися й заволодіти Нортумберлендом, а сама вона його не обходить, він її уб'є, щойно вона йому стане непотрібна… Наречена! Та