П'єр Леметр - До побачення там, нагорі

— Якщо він неточний, то чого конкретно ви боїтеся?

Це було сильніше за нього — Анрі не зміг стримати посмішки. (Цікаво, чи довго стариган ще буде воловодитися? Чи йому треба дати по макітрі, щоб він нарешті перейшов до діла?)

— Заплутана історія, — сказав він.

— І що?

— І я прошу вас замовити слово перед міністром, щоб цю справу було закрито. Зі свого боку, я обіцяю, що ті факти, про які там ідеться, більше не повторяться. Вони — лише результат недбалості, не більше.

Пан Перікур помовчав якийсь час, тоді пильно подивився в очі зятя: це все?

— Нічого іншого, — запевнив ще раз Анрі. — Моє вам слово...

— Ваше слово...

Анрі відчув, як зникає його посмішка (той стариган починав його бісити своїми зауваженнями!). А що — у нього є вибір? Його донька вагітна по самі вуха! Невже він зможе занапастити свого внука? Це вже не жарти... Прадель вирішив викласти останній аргумент:

— Прошу вас зробити це не заради мене — а заради своєї доньки...

— Не вплутуйте сюди мою доньку!

Анрі ледве стримався.

— Але саме про це зараз і йдеться! Під загрозою моя репутація, мої справи, а також ім’я вашої доньки, ваше власне ім...

Якби пан Перікур схотів, він би підвищив голос. Але він лише тихо постукав по підлокітнику вказівним пальцем. Той приглушений звук був ніби нагадуванням нечемному учневі дотримуватися тиші. Перікур виглядав спокійним, голос підкреслював його виваженість.

— Йдеться тільки про вас, пане, і ні про що інше, — жорстко уточнив він.

Анрі відчув, як його почала накривати крижана хвиля. Невже тесть йому відмовить? Він здатен занапастити свою власну доньку?

— Мені вже повідомили про ваші труднощі. Можливо, навіть раніше, ніж вас.

Цей початок здався Анрі обнадійливим. Якщо Перікур намагається його образити, — що ж, нехай.

— Мене нічого не здивувало. Я ніколи не сумнівався, що ви — покидьок. Хоч і з шляхетним прізвищем, — це нічого не міняє. Ви — людина без принципів, безмежно зажерлива, я пророкую вам найгірший кінець.

Анрі вдав, що ображений і хоче піти.

— Ні-ні, пане! Вислухайте мене. Я чекав на ваш прихід, добре все обдумав і хочу сказати свою думку. Через кілька днів ваш звіт буде на столі у міністра. Він дізнається про всі ваші оборудки й ініціює припинення усіх договорів, які з вами підписала держава.

Анрі, який на початку розмови вважав себе близьким до перемоги, спантеличено дивився перед собою. Так дивляться на будинок, що валиться від повені. Зараз це був не його будинок — це було його життя.

— Ви шахраювали у сфері, яка гаряче непокоїть су­спільство. У підсумку розпочатого розслідування виявиться сума, на яку ви завдали збитків державі. Вам потрібно буде відшкодувати все за власний кошт. А якщо власного майна буде недостатньо (я це вже підрахував), вам доведеться просити допомоги в дружини. Я на це не погоджуся, бо маю таке право. Отже, вам доведеться розірвати сімейний контракт. Зрештою, він вам уже і не знадобиться, бо уряд притягне вас до суду. Ви постанете цивільною особою у судовому процесі, який ініціюють асоціації учасників бойових дій та їхні сім’ї. І закінчите ви за ґратами.

Якщо Анрі і наважився піти на цей поклін до старого, то тільки через свою діткливу ситуацію. Але те, що він почув... Це було ще гірше, ніж він сподівався. Ситуація ставала украй загрозливою, а у нього навіть не було часу реагувати. І тоді він грубо натякнув:

— А це не ви часом?..

Якби у нього в руці була зараз зброя, він не став би чекати відповіді старого.

— Ні, навіщо? Вас ніхто не штовхав — ви самі залізли в болото. Мадлен просила, щоб я вас прийняв, — я вас і прийняв, щоб сказати вам: ні вона, ні я не будемо замішані у ваші справи. Вона вийшла за вас заміж — нехай. Але ви не потягнете її з собою у прірву — я за це ручаюся. А щодо мене — то пропадіть ви пропадом — я навіть пальцем не поворухну.

— Хочете війни?! — заволав у шаленстві Анрі.

— Ніколи не кричіть у моїй присутності, пане.

Анрі не чекав кінця фрази — він голосно гримнув дверима. Від цього гуркоту міг би здригнутися увесь будинок згори донизу. Але ефект не вдався. Двері були оснащені пневматичним механізмом, тому закрилися повільно, з тихеньким звуком: тшш...

А пан Перікур за столом навіть пози не змінив.

— А тут гарно... — сказала Поліна оглядаючись.

Альберт хотів щось додати, але слова застрягли в горлі. Він тільки розвів руками, переминаючись з ноги на ногу.

Відколи вони почали зустрічатися, то бачилися лише на вулиці. Вона жила у домі Перікурів, у маленькій кімнатчині під дахом. Коли її наймали на роботу, в договорі було чітко вказано: «відвідування заборонене». Так прислузі давали зрозуміти, що коли вона хоче інтиму — нехай собі кудись іде, бо тут порядний дім...

Альберт також не міг привести Поліну до себе, бо Едуард нікуди не виходив (зрештою куди б він мав виходити?). І навіть якби погодився на якийсь вечір залишити їм помешкання, Альберт все᾿дно збрехав Поліні, що живе в сімейному пансіонаті, власник якого непоступливий і підо­зрілий (ніяких візитів, усе заборонено, як і в неї). Але він шукає повсякчас чогось кращого.

Поліна не була ні шокованою, ні нетерплячою. Швидше, навіть спокійною. Вона казала принаймні, що не «якась там