Тамара Крюкова - Зоряний лицар

Марики, і густі, каштанові кучері, звільнившись із полону, розсипалися по плечах.

Меліса зніяковіла й відпустила дівчинку.

— Оце так номер! Ловила злодія, а впіймала дівчатко.

— Ти, Мелісо, нашій гості повинна в ніжки вклонитися та медком пригостити, а ти за вуха скубаєш! — баба сердито вдарила об землю палицею.

Марика глянула на свою мучительку й зойкнула. Молода, круглолиця, як то кажуть кров з молоком, Меліса була одягнена в трав’янисто-зелену сукню й підперезана ремінцем із житнього колосся. Справжнісінька тобі хазяєчка, якби не волосся, вкрите бджолиним роєм, що нагадував живу шапку.

— Ти на Мелісу-бортницю не сердься, — метушилася навколо дівчинки Лісовиця. — До неї Лукавий занадився мед тягати. От вона тебе з ним і переплутала. Ти-бо замурзана та ще й у штанах. Справжній хлопчак!

Стара злегка штовхнула бортницю палицею і наказала:

— Ну, чому стоїш як пень? Вклонися й почастуй гостю, а я тим часом усіх гукну.

— Я зараз, — писнула Меліса й, не боячись бджолиних укусів, полізла в дупло. Витягши шматок золотавого стільника, вона простягнула його гості.

— Пригощайся.

Марика злякано відступила.

— Невже сердишся? — засмутилася бортниця. Мед у мене смачний, цілющий. Не лише тілесні недуги лікує, а й на душі від нього солодко робиться.

Марика вагалася. Бурштиновий мед приваблював, але надто дивна особа його пропонувала. Дівчинка відразу згадала повір’я й казки про те, як лісовики, польовики й напівзоряниці людей заманюють. Із лісовими духами угоди небезпечні. На гріш візьмеш, а потім за все життя не відкупишся.

— Я не голодна, — збрехала Марика.

— Гидуєш? — образилася Меліса. — Гляди-но, Мати лісу, їй наше частування не до душі.

— Дарма, — захитала головою Лісовиця. — Звикай. Тепер із нами житимеш.

— Ні, я не хочу, — відмовилася дівчинка.

— Не сперечайся. Будеш жити в достатку, а служба в тебе буде необтяжлива. Де трішки поворожити, де погоду налагодити.

— Я не відьма, — розсердилася Марика.

— А ніхто й не каже, що ти відьма. Погоджуйся по доброму, інакше все одно борг відроблятимеш, — пригрозила їй пальцем Лісовиця.

— Який такий борг? — здивувалася дівчинка.

— Відомо який. Адже це я повернула тобі оберіг.

— Звідки ти знаєш про… — почала було Марика, але осіклася, згадавши, що має справу не з людьми. Дівчинка вперто хитнула головою й сказала: — Неправда. Оберіг мені повернув Степко.

— Авжеж він. Тільки спочатку я його на чарівний скарб виміняла, а потім Степкові підкинула. Тому, поки боргу не відпрацюєш, житимеш у нас. Трішки звикнеш, і тобі сподобається.

Баба схопила її за руку чіпкими зашкарублими пальцями й потягла за собою. Дівчинка пручалася, але всі її зусилля були марними.

— Ні, я хочу додому, відпустіть, — стала благати Марика.

— Відпусти її, — раптом пролунав владний голос.

Пальці Лісовиці розімкнулися. Звільнившись, Марика озирнулася й побачила людину в одязі мандрівника. У нього був погляд древнього старця, у бороді поблискувала сивина, хоч на обличчі не було жодної зморшки.

— Не бійся, дитинко. Ходімо зі мною, — владно мовив незнайомець.

— Куди? — нерішуче запитала дівчинка.

— Додому. Ти ж цього хотіла.

Марика кивнула й покірно вклала долоньку в його велику, тверду руку. Бачачи, що дівчинку забирають, Лісовиця запротестувала:

— Я її перша знайшла.

— Цить. Надто велика честь для такої, як ти, — цитьнув на стару незнайомець.

— Це несправедливо! Я за неї чарівного скарбу не пошкодувала, — наполягала баба.

— Гаразд, буде тобі плата. Як знадобиться, знаєш, як мене покликати. Я боргів не забуваю, — пообіцяв незнайомець.

Зненацька дівчинка відчула, що земля в неї під ногами заходила ходором. В обличчя дунув свіжий вітер, що пахнув йодом і водоростями. Її більше ніхто не втримував, але втікати було нікуди. Навколо до самого обрію простиралися хвилі. Незнайомець стискав штурвал корабля, котрий на всіх вітрилах мчав у невідому морську далечінь.

Розділ 27

Яскрава синь вкривала все навкруг. Блакитне небо відбивалося у воді й зливалося з лазуровою поверхнею моря. Корабель упевнено розсікав морську гладь, і хвилі, немов присягаючи йому на вірність, вклонялися, розбиваючи об борти свої сиві, пінні голови.

Марика замружилася, намагаючись відігнати видіння, але у вухах наполегливо лунав плескіт води, а зустрічні хвилі бризкали на дівчинку гострими, прохолодними краплями, ніби підтверджували у такий спосіб, що усе це відбувається насправді. Марика знову розплющила очі й недовірливо глянула на обрій. Їй досі ще не доводилося бачити моря, а оповідання не могли передати його величі. Далеко від землі, втративши опору,