Ярослава Дегтяренка - Лицарі Дикого Поля. Том 1

«…Відповіддю ясновельможного милостивого пана гетьмана на мій попередній лист я дуже вражений, бо секретар застосував до сучасності мої міркування, пов’язані з майбутнім. Я був би зрадником, а не радником Вітчизни, якби бажав дозволити цим запроданцям вийти на море в цю годину, чого не дозволяє становище Речі Посполитої не лише сьогодні, а й у жоден інший час, якщо тільки це не буде вигідно всій Речі Посполитій.

Я писав, що як дасть Господь Бог, після знищення теперішніх заколотів, то всім нам належить одне з двох: або знищити саму назву козаків, або відправити їх на море, ніж стільки разів наражати Вітчизну на небезпеку внаслідок їхніх бунтів. Тепер час діяти й у всіх нас бажання б’ють в одну мішень. Як пожежа ця буде пригашена завдяки наступу вельможного милостивого пана з військом, так щоб і остання іскра була погашена краплею крові самого двигуна і зрадника, — про те просимо Господа Бога.

Цим бажанням закінчую свій лист і віддаю себе з найнижчими послугами моїми у милість мого вельможного пана, яку хочу заслужити до могили, щоб у милості цій перебувати і т. д.»[86], — закінчував свій лист хитрий Кисіль, і гетьманові чомусь стало гидко від цього відвертого лизоблюдства. Пан Микола зрозумів, що брацлавський воєвода умиває руки. «Ну що ж! Отже, обійдемося без нього!» — розсудив коронний гетьман.

Потоцький уже не раз удало приборкував козацькі повстання й цим здобув собі славу. Дійсно, йому, переможцеві Павлюка та Гуні, варто лише направити невеликий загін, аби розігнати всю цю чернь і bydlo[87], яке дозволило собі мукати. Так уважав Потоцький.

Коронний гетьман, стоячи зі своїми добре озброєними кварцяними полками в Черкасах, вирішив розділити військо для зручності його пересування. Не послухав Потоцький свого заступника — польного гетьмана Мартіна Калиновського[88], який мудро радив не ділити зібране військо. За десять спокійних років життя, що минули після останніх козацьких повстань, гетьман розжирів і став ледачим, а принда[89] зробила його надто самовпевненим і презирливим до мудрих порад. Він уважав, що йти такому величезному війську буде незручно — отже, нічого йому, коронному гетьманові, радити, якщо він так вирішив!

А військо Потоцький зібрав чимале! За всіма підрахунками, у нього мало зібратися тридцять дві тисячі осіб[90], з яких шість тисяч — кварцяні війська, вісімнадцять тисяч — війська, зібрані або надіслані магнатами, дві тисячі інших військ і шість тисяч реєстрових козаків.

— Батьку! — пролунав молодий приємний голос.

Микола обернувся — у дверях стояв його двадцятичотирирічний син Стефан[91]. Потоцький ласкаво всміхнувся синові: хіба можна не пишатися таким, як він? Молодим, хоробрим, благородним!

— Що пише пан Кисіль? — поцікавився молодший Потоцький і увійшов до багато обставленого покою батька.

— Він їде поправляти своє бідолашне здоров’я! — зі зневагою, наслідуючи голос брацлавського воєводи, відповів йому батько, закочуючи очі.

Стефан пирснув зо сміху.

— А що думає щодо смути король? — знову запитав молодший Потоцький.

— Король! — презирливо вигукнув гетьман. — Король надіслав своїх комісарів і висловив незадоволення тим, що ми, бачите, пригноблюємо русинів! Наш король досі мріє про війну з Туреччиною, тому нерозумно вважає, що цей Хмельницький і втік на Запоріжжя лише для того, щоб організувати набіг на турків. І таке заявив, що я побоююся, чи не почалося в нього dementia senilis[92]. Найкращий спосіб угамувати цей новий бунт — дозволити козакам ходити за море в набіги, а якщо і є якісь спалахи непокори, то слід ретельно розслідувати їх причини й віддати під суд тих старшин і панів, які винні в обуренні русинів. Якби таке було доречним, то особисто я почав би з цього недотепи, Конецпольського! Йому давно треба було посадити цю собаку, Хмельницького, на палю! Сам тепер лежить хворий у своїх Бродах, а нам морока через його безпечність! Мабуть, меду перепив, і тепер у нього кольки в печінці трапилися! А тут ще цей Кисіль пише те саме! І далися їм усім ці морські походи! — роздратовано закінчив пан Потоцький.

Стефан задумався над словами батька, а потім запитав:

— Але що ти збираєшся робити, батьку?

— Та доносять мені, що Хмельницький уже скоро заміряється виступати зі своєю зграєю! — відповів йому батько, згадавши відомості, отримані від перебіжчика. — Ми ось уже скільки тут стоїмо, а бунтівників і вдень із вогнем не розшукати. Ось на військовій раді й вирішили поки залишитися тут. Яке військо у бунтарів, ми не знаємо, не бачили його. А якщо виступити тепер, то можемо погубити своє у Дикому Полі, у цій безплідній пустелі. Вирішили так: дочекатися королівського наказу про наступ зібраного війська, а поки вислати невеликий загін і для розвідки, і для розшуку бунтарів, і для придушення бунту. Однак я добре знаю, що король не дасть цього наказу! Та й ганьба буде виставляти все наше військо проти купки жалюгідних хлопів! Дійсно, буде достатньо невеликого загону! Я пошлю такий загін, але поки ще не визначився, під чиїм началом, а