Ярослава Дегтяренка - Лицарі Дикого Поля. Том 2

— Мені доповідали, що Хмельницький має намір послати нам у тил цього свого Кривоноса, як це було під Корсунем, — задумливо промовив Заславський.

— Якщо заколотники чекають татар, то вони тягнутимуть час. Я вважаю, що нині саме час атакувати їх, поки вони слабкі, — промовив Конецпольський. — Треба гнати це стадо за Дніпро!

«Якось усе занадто легко і гладко виходить — і переправу відбили, і Кривоноса змусили втекти! — подумав Заславський. — Мені розповідали, що в козаків слабка кіннота, тому вони й чекають татар. Але невже вони такі слабкі, що здають зручні позиції? Може, і справді треба активно наступати, поки не підійшли татари? Хмельницький називав мене периною за мою зніженість і веселий спосіб життя, Остророга — латиною за його вченість, ну а пан Конецпольський став дитиною, бо занадто молодий, недосвідчений і гарячий. Ну що ж! Подивимося, що можуть перина, латина й дитина!»

На жаль, Домінік Заславський зовсім не був воякою й не врахував усіх ризиків, беззастережно повіривши всім розповідям полонених та порадам своїх товаришів. Тому він благополучно повів свою армію до Пилявців і навіть не провів розвідку місцевості. Польський табір розмістився якраз там, де йому залишив місце Хмельницький, — серед пагорбів, боліт і чагарників. Марно твердили більш досвідчені солдати, що це місце зовсім незручне для військового табору, — їх ніхто не слухав. Навіть перед лицем супротивника серед шляхтичів почалися сварки через місця для розташування своїх величезних обозів і наметів. Коли, нарешті, чвари припинилися, польський табір безладно розташувався на шести пагорбах і розтягнувся на п’ять миль завдовжки. Дехто зі шляхти дотепно заявив, що їхній табір являє собою Рим, оскільки розкинувся на лівому березі Ікви на шести пагорбах[82]. Щоправда, шляхтич випустив з уваги те, що Вічне місто стоїть на семи пагорбах.

Спочатку супротивники обмежувалися дрібними сутичками та бійками. Але 11 вересня 1648 року, коли вся шляхта нарешті влаштувалася у своєму таборі, троє регіментарів вишикували свої війська для початку наступу на козаків — Остророг очолив правий фланг, лівий — Конецпольський, а центр — сам Заславський. Побоюючись повторення Корсуня, Заславський відправив усі хоругви подільських шляхтичів у тил своєї армії для оборони. Але, попри все це, тридцять п’ятеро воєначальників так і не склали єдиного плану атаки противника. Тому воєвода Тишкевич чи то на своє бажання, продиктоване власною хоробрістю, чи то за намовою Вишневецького самовільно повів свої хоругви, розраховуючи зайняти переправу через річку, що вела до козацького коша на правому березі Ікви.

Вояки Тишкевича шквальним вогнем вибили козаків з окопів, утративши орієнтовно п’ятдесят осіб піхоти і драгунів. Але потім козаки знову відбили переправу. Тоді Заславський відправив у підкріплення Тишкевичу ще кілька хоругв драгунів. А слідом за ними без усякого наказу та розпорядження регіментарів і комісарів в атаку пішли драгуни ломжинського старости Осинського в супроводі піхоти королевича Кароля. Поляки, підтягнувши кілька гармат, сподобилися знову вибити козаків з окопів. Але лютими атаками козаків переправа й окопи знову були відбиті, а поляки змушено відступили, утративши близько двохсот осіб.

Ця злощасна переправа через Ікву вивела пана Домініка із себе — на її захоплення він кинув усі свої легкі хоругви, а їм на допомогу відправив хоругви князя Корецького, рейтарські та козацькі хоругви старости опочинського й воєводи брестського і чотири хоругви князя Остророга, які, вирушивши в обхід, зайшли козакам у тил. Під сильним натиском польських хоругв козаки відступили у свій табір. Зайнявши переправу й усі окопи, Заславський наказав розширити їх та розпорядився виділити для охорони переправи тисячу двісті піших жовнірів, але зовсім не взяв до уваги те, що окопи слід було б зміцнити валом, під захистом якого піхоті легше відбити можливі атаки супротивника. Послухавшись порад комісарів, пан Домінік скерував до переправи два кінні полки як прикриття для піхоти, і розташував на ній гармати.

А пан Вишневецький переправою зовсім не цікавився — він чудово розумів, що якогось особливо важливого стратегічного значення ця переправа через Ікву не має й марнувати на неї стільки сил, людей та часу — просто ідіотизм. Ярема усвідомлював, що командування цього тріумвірату призводить до поразки, тому князь вирішив вигідно вирізнитися на тлі бездарних головнокомандувачів. А оскільки він так і не позбувся своєї ненависті до Кривоноса, то хоробро атакував його кіш, розташований у двох із половиною милях навпроти польського табору. Проте козацька сволота чомусь стояла на смерть, не злякалася натиску Скаженого Яреми, тому наприкінці дня супротивники розійшлися ні з чим.

Захоплення переправи надихнуло все польське ополчення, але для козаків це було невдачею, тому вони додатково зміцнили свій кіш, перекопавши вночі землю попереду й позаду свого табору глибокими ровами, а в місцях, де напередодні пробиралися польські хоругви, розмістили піші козацькі сотні. Так загони Корецького були позбавлені можливостей проводити маневри.

Наступного дня вдосвіта пан Домінік сидів у своєму наметі й дивився на сніданок без апетиту, тому що не виспався та почувався розбитим. За останні дні він дуже втомився, адже не звик до похідного життя. За весь час цього походу його дуже висотали постійні сварки, пияцтво, що панували в таборі. Дисципліни не було жодної — вечорами й ночами влаштовувалися гулянки з обов’язковою пальбою із рушниць, що неможливо було зрозуміти, чи то тривога, чи бурхлива радість від удало складеної фрашки. Як же він утомився від усього цього!

Заславський вийшов зі свого шатра на свіже повітря. Осінній ранок був прохолодний, а природа, немов стомившись від літа, застигла навколо в блаженній знемозі. Його намет стояв на високому пагорбі, і звідси відкривався прекрасний краєвид: було добре видно і його власний табір, і козацький. Ще добре проглядався Пилявцівський замок, де, як йому доповідали, розташувався Хмельницький. «Що тепер робити? Переправу відбили, а далі? Учора ввечері комісари радили наступати й неодмінно захопити «курник». Іноді в моїх товаришів дотепності набагато більше від бойового запалу і згоди. Що ж, накажу атакувати козаків», — думав сандомирський воєвода, коли дивився на маленький замок над річкою.

Трохи згодом, цього самого дня, польські хоругви почали форсувати Ікву