Вилки Коллінз - Жінка у білому

Лора сиділа сама в кутку кімнати, стомлено спершись ліктями на стіл і сховавши обличчя в долонях. Побачивши мене, вона радісно скрикнула й скочила на ноги.

— Як ти потрапила сюди? — спитала вона. — Хто дозволив тобі? Невже сер Персіваль?

Але я так нетерпеливилась мерщій розпитати її про те, що було з нею, аж не могла відповідати їй, — я могла тільки питати, питати, питати. Одначе Лорине бажання хутчій довідатись, що відбулося внизу, пересилило моє нетерпіння. Настійно повторяла вона своє запитання.

— Та граф, хто ж іще, — нетерпляче відповіла я. — Хто в домі впливовіший...

Вона урвала мене гидливим жестом.

— Не говори мені про нього! — закричала вона. — Граф — найпідліший з усіх людей! Граф — жалюгідний шпиг!..

Лора ще не договорила, як ми почули тихий стукіт у двері спальні.

Я ще не сідала й перша підійшла до дверей глянути, хто там. Коли я відчинила двері, то побачила перед себе мадам Фоско. В руці вона тримала мого носовичка.

— Ви впустили це внизу, міс Голкомб, — сказала вона. — Я саме йшла до своєї кімнати й вирішила занести вам.

Її завжди бліде обличчя нині взялося такою мертвотною блідістю, аж я сахнулась, глянувши на неї. Руки її, завжди такі впевнені й спокійні, немилосердно трусились, а очі хижо зирили повз мене просто на Лору.

Перш ніж постукати, вона підслуховувала за дверима спальні! Мені це сказали її зблідле обличчя, її тремтячі руки, її погляд, спрямований на Лору.

Постоявши хвилину, вона мовчки відвернулася від мене й повільно пішла геть.

Я знов зачинила двері.

— Ох, Лоро, Лоро! Ми обидві проклянемо цей день, коли ти назвала графа шпигом!

— Ти сама назвала б його так, Меріан, якби знала те, що я тепер знаю. Анна Катерік правду казала. Вчора в парку справді хтось третій слідкував за нами, й то був...

— Ти певна, що то був граф?

— Цілком певна. Він шпиг сера Персіваля, він його вивідач. Це він послав сера Персіваля стерегти й пантрувати від самого ранку на мене й на Анну Катерік.

— Анна приходила? Ти бачилася з нею на озері?

— Ні. Вона врятувалася тим, що не прийшла. Коли я добулася до альтанки, там нікого не було.

— Ну? Ну?

— Я увійшла досередини й почекала кілька хвилин. Але мені не сиділось, і я встала, щоб походити трохи. Коли я вийшла з альтанки, то помітила якісь знаки на піску біля входу. Я нахилилась, щоб роздивитись, і побачила, що на піску великими літерами виведено якесь слово. Те слово було «дивись».

— І ти почала розривати пісок на цьому місці й викопала ямку?

— Звідкіля ти це знаєш, Меріан?

— Я сама бачила ту заглибнику, як прийшла слідом за тобою до альтанки. Але розказуй, розказуй!

— Так от, я розгребла пісок і дуже скоро натрапила на клаптик паперу, на якому було щось написано. Наприкінці стояли ініціали Анни Катерік.

— А де записка?

— Забрав сер Персіваль.

— Ти можеш згадати, що там було написано? Можеш повторити мені зміст?

— Можу переказати тобі зміст, Меріан. Записка була коротенька. Ти б запам'ятала її всю, до слова.

— Постарайся спочатку переказати мені зміст записки, а потім розкажеш, що було далі.

Вона виконала моє прохання.

Записую її слова точно в тому порядку, як вона мені їх сказала.

«Вчора нас із вами бачив високий огрядний стариган, і мені довелося тікати від нього. Та йому було не збігти за мною на своїх ногах, і він загубив мене з очей серед дерев. Я не зважуюсь прийти сюди сьогодні в той самий час. Я пишу це о шостій годині ранку й ховаю записку в піску, щоб застерегти вас. Наступного разу, коли ми з вами говоритимемо про таємницю вашого лихого чоловіка, ми повинні або зустрітися з вами в надійному місці, або не зустрічатися зовсім. Потерпіть трохи. Я обіцяю вам, що ви мене побачите знов, і то скоро. А. К.»

Посилання на «високого огрядного старигана» (Лора впевнена, що достеменно пам'ятає ці слова) не полишало сумніву в тому, хто урвав їхнє побачення. Я згадала, як учора сказала серові Персівалю в графовій присутності, що Лора пішла до альтанки шукати свою брошку. Найімовірніше, що він у пориві люб'язності пішов слідом за Лорою, аби заспокоїти її звісткою про відкладення справи з підписом, зараз же після того, як повідомив мене у вітальні про зміну в планах сера Персіваля. В такому разі він міг підійти до альтанки лише тієї хвилини, коли Анна Катерік його помітила, не раніш. Те, що вона так підозріло швидко розлучилася з Лорою, очевидно, й заохотило його зробити невдалу спробу наздогнати її. Граф не міг чути їхньої розмови, бо вона вся відбулася до його появи. Коли я прикинула відстань від будинку до озера й зіставила час, коли він залишив мене у вітальні, з часом зустрічі Лори з Анною Катерік, мої сумніви щодо цього розвіялися остаточно.

Дійшовши такого висновку, я постаралась розпитати Лору, що відкрив для себе сер Персіваль після того, як граф поділився з ним своїми спостереженнями.

— Як же він забрав у тебе записку? — спитала я. — Що ти зробила з нею, коли знайшла її в піску?

— Прочитавши її раз, — відповіла вона, — я взяла її в альтанку, щоб сісти там і перечитати вдруге. Я саме читала, коли на записку впала тінь. Я підвела очі й побачила сера Персіваля — він стояв на порозі й дивився на мене.

— Ти спробувала сховати записку?

— Спробувала, але він зупинив мене. «Не трудіться ховати записку, — сказав він. — Трапилось так, що я вже прочитав її». Я не могла нічого сказати, лише безпомічно дивилася на нього. «Ви розумієте? — вів він далі. — Я прочитав її. Дві години тому я вирив записку з піску, знов загріб її, й знов написав зверху слово «дивись», щоб вона потрапила до ваших рук. Тепер вам не відкрутитись, не відбрехатись. Вчора у вас було таємне побачення з Анною Катерік, а нині ви тримаєте в руці записку від неї. Я ще не спіймав ЇЇ, зате спіймав вас. Віддайте мені ту записку». Він підступив до мене — я була з ним наодинці, Меріан, що мені було робити? — і я віддала йому записку.

— А коли ти віддала її, що він сказав?

— Спочатку не сказав нічого. Взяв мене за руку, вивів з альтанки й розглянувся довкола, начебто боявся, що нас побачать чи почують. Тоді міцно