Юрій Борець - УПА у вирі боротьби

- А я за цей час зроблю трус.

Упісти перезирнулися знову і звернули свої погляди на мене, що трохи глузливо, а трохи із жалем дивився на цього духово ницого поліцая. Жалував, що це не в Краю, де населення так щиро вітало повстанців, не раз наражувало себе і на небезпеку. Я підступив до поліцая і сказав:

- Знаєте що, пане? Я не радив би вам робити трус. Ми маємо багато зброї і різні бомби, може якась розірватися, тоді пропадете ні за цапову душу…

- Ну добре, зачекаємо на пана коменданта, - сказав, почервонівши, поліцай.

Повстанці стояли мовчки, декотрі нервово курили цигарки, а в кожного на обличчі було видно жаль.

- Щось мені видається, що наш пропагандивний рейд не виходить надто успішно, - сказав котрийсь із упістів.

- Не будь дурний! - відповів Павук. - Вони просто трохи спізнилися з оркестрою, яка вийде нас вітати.

Розвеселені Павуковим жартом, повстанці засміялися і не зауважили, що біля них уже стояло двох незнайомих і зв'язковий.

- Це друг Миськів, а це пан майор Олійник, комендант поліції, - відрекомендував зв'язковий.

Із вислову зв'язкового можна було догадатися, що друг - це член ОУН, а той високий пан - не член.

Я не придивлявся до друга, бо за нього був чомусь певний, натомість спостерігав пана майора. Це ж комендант поліції табору, до якого я призначений із моєю групою без жодних пашпортів чи особистих посвідок, а до того ж - він «не наш», як мене повідомлено ще в Регенсбурзі, не дуже й прихильно ставиться до людей із Визвольного Руху.

Але, на диво, комендант поліції виявився дуже інтелігентним і вирозумілим чоловіком. Він розпитував про боротьбу в Краю, про здоров'я повстанців, а згодом звернувся до друга Миськова із запитом:

- Як із приміщенням і прохарчуванням повстанців?

Це означало, що ввесь тягар прохарчування повстанців спадає на плечі людей з ОУН.

- Пане майоре, - відповів друг Миськів, - кімнати для готові, а решта - «чим хата багата».

Повстанці один за одним потиснули комендантові руку, а тоді пішли за другом Миськовим на призначені квартири.

По одному, а то й по двоє повстанців розподілено по маленьких кімнатах, де вже жили «свої», що дуже радо їх приймали, нагодували, хто чим міг. Але вже на другий день виникла складність із харчуванням повстанців, бо всі таборяни діставали їжу із спільної кухні, а для упістів жодних приділів не було. Проте добрі й щирі кухарі нелегально видавали їм смачну на той час юшку.

На третій день припав Свят-Вечір, і друг Миськів разом а іншими друзями й подругами приготував для повстанців святу вечерю, дуже щедру, хоч і бідну. Борщ, вареники і якість солодкі американські коржики заступили традиційні дванадцяті. страв. Крім повстанців, на вечері були ще й дві гарні дівчини. друг Миськів і немолодий уже професор Дудко родом з Полтавщини. Всі бажали одні одним веселих свят, колядували, а потім співали повстанських пісень, але чомусь сумних. Навіть і пляшка, що також з'явилася на столі, не викликала пожвавлення.

Кілька хвилин по дванадцятій всі розійшлися по своїх квартирах. Тільки я, пригноблений і задуманий, іще довго ходив величезній таборовій площі. А думати було про що:

«Там, в Україні, іде тисячі повстанців по селах, у бункерах і лісах Вони десь біля ватри святкують Свят-Вечір і діляться хіба самою картоплею. Але настрій у них веселий, їхні колядки б пісні бадьорі. Там - сніг, мороз і тисячі святково прибраних природою ялинок. Там - мета життя, воно наповнене ідеєю, гордістю та завзяттям. Населення також віддалося цій нерівній боротьбі, воно повністю підтримує повстанський рух. Без його допомоги боротьба УПА і ОУН була б зовсім неможлива…»

І згадувалися святкування раніших років. Торік саме на Свят-Вечір відбувся на Порубах бій, а пізно ввечорі була й свята вечеря в селі Рибному. Два роки тому святу вечерю ми споживали ще по полудні в селі Ясенів, а вночі відбувся кількагодинний бій у Бірчі… Після бою довелося пролежати кілька тижнів у підземному шпиталі… А ще раніше на Свят-Вечір я завжди був із батьками на селі, куди приїздив із міста…

Сьогодні цілий день сіяв дрібний дощик і я, замислений, навіть не зчувся, як у мої діряві чоботи просякла вода, і я почав труситися від холоду. Тоді пішов на свою квартиру до панства Мудрих. Тихенько роздягнувся, сів на ліжко і хотів уже лягти спати, але думки далі не давали спокою:

«До якої ж лихої години здався цей пропагандивиий рейд, із якого пропаганди як кіт наплакав! Американці, перелякані московською інтервенцією, приховували повстанців навіть від кореспондентів. Українські табори поділені на якихось «своїх» і «не своїх», а люди на еміграції бояться большевиків іще більше, ніж населення в Краю.

Як зовсім інакше я уявляв собі наслідки цього пропагандивного рейду!»

Про українських повстанців, або бандерівців, як їх популярно називають в Україні, гуло по цілій Східній Европі. Майже в кожній її частині десь переходила менша чи більша рейдова група УПА, і там уже ворог говорив про тисячі бандерівців. Отож, нарешті, по кількох століттях перебування в неволі та страшного лихоліття, наш народ знову підноситься, відроджується українське лицарство. Зерно національної гідности, посіяне Шевченком, Міхновським, Петлюрою, Коновальцем, Бандерою, Чупринкою і Стецьком та іншими, росте, дає плід, множиться. Український нарід не тільки бореться за свою самостійність, а також мобілізує поневолені Москвою народи до боротьби.

Під час рейду я думав:

- Ще кілька тижнів і напевно декотрим і міним відділам пощастить пробитися у вільний світ, а тоді наші емігранти і ми, спільно з ними, продемонструємо перед цілим Західнім світом велику всенародну й успішну визвольну боротьбу в Україні, без жодної моральної чи матеріяльної допомоги іззовні. Скажемо, що Захід обрав хибну й облудну політику, бо допомагає Москві, а не поневоленим народам. З хоругвами, священством і тисячами українців вийдемо на вулиці міст. Нашими плякатами й летючками скажемо цьому засліпленому комунізмом і масонерією Заходові, що сьогодні уже прийшов час для волі народам і людині, а не для деспотичної імперії під кривавим тираном Сталіном.

Але це були тільки недавні ще мрії. А якою виявилася емігрантська дійсність?

Надворі світало, починався день Різдва Христового 1948 року. Змучений своїми думками, я заснув, а вони ще раз навідали мене уві сні.

Гарна і добра співачка пані Мудра, довго трясла мене за плече, поки розбудила, щоб збиратися до церкви на різдвяну Службу Божу.

У церкві і біля неї був великий натовп людей, а серед