Стефані Маєр - Сутінки

— Ти присягаєшся, що не покинеш мене? — прошепотіла я. Принаймні я намагалась контролювати дихання. Ребра гримотіли.

Едвард узяв моє обличчя в долоні, схилився близько-близько. Очі були розширені, серйозні.

— Я присягаюся.

Аромат його дихання заспокоював. Здається, це полегшило біль, з яким дихала я. Едвард не дозволяв мені відвести погляд, тим часом моє тіло повільно розслаблювалося, пищання поверталося до нормального ритму. Його очі були темні, сьогодні їхній колір був ближчим до чорного, ніж до золотавого.

— Краще? — запитав він.

— Так, — обережно відповіла я.

Він похитав головою і пробурмотів щось нерозбірливе. Гадаю, я вловила фразу «надмірна чутливість».

— Навіщо ти сказав це? — прошепотіла я, намагаючись, щоб голос не тремтів. — Ти стомився постійно рятувати мене? Хочеш, щоб я зникла з твого життя?

— Ні, Белло, я не хочу розлучатися з тобою, звичайно ж, ні. Не дурій. Я зовсім не проти рятувати тебе, от тільки справа в тому, що це саме я наражаю тебе на небезпеку… що ти опинилася тут через мене.

— Так, я лежу тут через тебе, — насупилась я. — Завдяки тобі я лежу тут, жива.

— Лежиш ледве жива, — сказав він майже пошепки. — Вся у бинтах, у гіпсі й заледве здатна поворухнутися.

— Я не мала на увазі найсвіжіші події, — сказала я, розсерджуючись. — Мені спали на думку інші — обирай, яку хочеш. Якби не ти, я б зараз догнивала на цвинтарі у Форксі.

Мої слова змусили його здригнутися, та зацькований вираз не зник із очей.

— Втім, не це найгірше, — вів Едвард далі пошепки, ніби не чуючи мене. — Не бачити тебе там на підлозі, скалічену, побиту, — він закашлявся. — Не думати, що я спізнився. Навіть не чути, як ти кричиш від болю, — хоча всі нестерпні спогади переслідуватимуть мене до кінця вічності. Ні, найгірше відчувати… знати, що я не зможу зупинитися. Повірити, що я зараз уб’ю тебе.

— Не вбив же.

— Але міг би. Легко.

Я знала, що повинна залишатися спокійною… але він намагався умовити себе покинути мене, тож паніка забилася у моїх грудях, силкуючись вирватися назовні.

— Пообіцяй мені, — прошепотіла я.

— Що?

— Ти знаєш що, — не на жарт розлютилась я. Він уперто й цілеспрямовано налаштувався на песимістичний результат.

Едвард зауважив переміну у моєму тоні. Примружився.

— Схоже, я не маю сили, щоб триматися подалі від тебе, тому, гадаю, вийде по-твоєму… уб’є це тебе чи ні, — різкувато додав він.

— Добре.

Втім, він так і не пообіцяв, цей факт не пройшов повз мою увагу. Я ледве стримувала паніку; у мене не залишилося сил, щоб контролювати гнів.

— Ти розповів мені, як зупинився… я хочу знати навіщо, — наполегливо поцікавилась я.

— Навіщо що? — насторожено перепитав він.

— Навіщо ти вчинив так? Чому не дозволив отруті поширитися моїм тілом? Зараз я уже стала б такою як ти.

Едвардові очі, здається, перетворилися на дві чорні безодні: я пригадала його бажання, щоб я ніколи не дізналася, як стають вампірами. Напевно, зараз голова Аліси забита тим, що вона дізналася про себе… або вона дуже уважна з думками, які призначалися для Едварда, — вочевидь, досі він і гадки не мав, що вона вже розповіла мені технічний бік перетворення на вурдалака. Він здивувався, оскаженів. Ніздрі розширилися, рот був наче висічений із каменю.

Він не збирався відповідати — ясно як Божий день.

— Я, зі свого боку, чесно готова визнати, що не маю досвіду в царині стосунків, — сказала я. — Та мені видається логічним… чоловік та жінка мають бути рівними… тобто один із них не може постійно прилітати й рятувати другого. Вони повинні рятувати одне одного.

Він склав руки збоку на ліжку, схилив на них підборіддя. На обличчі був спокійний вираз — гнів приборкано. Вочевидь, Едвард вирішив, що не сердиться на мене. Сподіваюся, у мене буде нагода попередити Алісу, перш ніж він добереться до неї.

— Ти мене врятувала, — тихо сказав він.

— Я не можу завжди бути Лоїс Лейн,[26] — наполягала я. — Я хочу бути Суперменом.

— Ти не знаєш, чого просиш, — він говорив м’яко, але напружено вдивлявся у краєчок наволочки.

— Гадаю, знаю.

— Белло, ти не знаєш. У мене було майже сто років, щоб подумати над цим, але я досі не певен.

— Ти шкодуєш, що Карлайл тебе урятував?

— Ні, не шкодую, — він зробив невелику паузу. — Моє життя закінчувалося. Мені не довелося від чогось відмовлятися.

— Ти — моє життя. Ти — єдина річ, яку б мені було боляче втратити.

Виходить дедалі краще. Мені легко визнати, наскільки він мені потрібен.

Втім, він дуже спокійний. Невблаганний.

— Я не можу зробити цього, Белло. Я не зроблю цього з тобою.

— Чому ні? — у горлі дерло, слова виходили не такими голосними, як хотілося б. — Не кажи, що це надто важко. Відсьогодні… ні, це було кілька днів тому… байдуже… після того, що було, це квіточки.

Він зупинив на мені погляд.

— А біль? — запитав Едвард.

Я зблідла. Не змогла втриматися. Та спробувала зробити так, щоб він не зрозумів із мого виразу, як чітко я пам’ятала відчуття… вогню у жилах.

— Це моя проблема, — сказала я. — Впораюся.

— Інколи хоробрість доходить до межі, за якою перетворюється на божевілля.

— Спірне питання. Три дні болю. Подумаєш!

Едвард скривився, мої слова нагадали йому, що я більш інформована, ніж він сподівався, я коли-небудь буду. Я дивилася, як він приборкує гнів, дивилася, як у його очах з’являється небайдужий вираз.

— Чарлі? — лаконічно запитав він. — Рене?

Минали хвилини, мовчанка затягнулася, я боролася з собою, щоб відповісти на запитання. Розтулила рота, але не спромоглася видати жодного звуку. Тож знову його стулила. Едвард чекав, вираз ставав тріумфальним, адже він знав, що я не маю вірної відповіді.

— Послухай, це також спірне питання, — нарешті пробурмотіла я; голосу бракувало переконливості, як завжди, коли я брешу. — Рене постійно приймає рішення, керуючись власними потребами, — вона хотіла б, щоб я чинила аналогічно. А Чарлі — життєрадісний чолов’яга, він звик сам піклуватися про себе. Я не можу наглядати за ними вічно. Я маю жити своїм життям.

— Це точно, — сердито сказав він. — І я не обірву його.

— Якщо ти чекаєш, поки я опинюся на смертному ложі, я маю для тебе хороші новини! Я щойно там була!

— Ти видужуєш, — нагадав він.

Я глибоко вдихнула, щоб заспокоїтися, не звертаючи уваги на спричинений цим больовий спазм. Я втупилася в Едварда, він витріщився у відповідь. Судячи з його обличчя, компроміс неможливий.

— Ні, — повільно сказала я. — Я не видужаю. Він зморщив