Василь Андрійович Базів - Хрест: постбіблійний детектив

Академік знав, що говорить. В Академії наук СРСР він очолював напрям добору молодих кадрів. Головний селекціонер. Знаменитий академік стояв на вершині піраміди. А внизу вся розвідувальна, партійно-політична система виловлювала золоті зерна по всіх просторах від Карпат і до Курил. Кожного вундеркінда брали на суворий облік. Відтак після перших проявів особливої обдарованості його вже вели, так би мовити, по життю. Особливо під лупою проглядалися матеріали так званих учнівських олімпіад від районного до всесоюзного масштабу. Той, хто проходив це сито і пробирався аж на найвищий ступінь цього тотального полювання за умами, ставав олімпійцем, сам цього не відаючи.

Здебільшого дитині давали закінчити рідну школу, щоб не позбавляти дитинства й не розлучати з батьками. Але напередодні випускного до села приїздили емісари, як правило, зі спецпідрозділів центрального апарату КГБ й АН СРСР, і забирали самородка в найпрестижніший навчальний заклад країни.

Приміром, світовий розвідувальний, науковий і політичний бомонд був шокований, як росіяни зуміли в мінімальні терміни створити й поставити на конвеєр відому міжконтинентальну ракету «Сатана», створивши не тільки ядерний щит над усім соцтабором від Західного Берліна до Зеленого Клина, а практично найсмертельнішу на планеті загрозу, від якої неможливо було вберегтися на жодному клаптику земної кулі.

А все розпочиналося саме так. У Дніпропетровському університеті створили фізико-технічний факультет, у який кагебістські селекціонери зібрали триста самородків з усього Союзу. Після першого курсу половина їх відсіялася. Але друга половина, тобто півтори сотні ретельно дібраних «світлих голів», студентів з якнайвищими здібностями до технічних наук, і склала винятково плодовите ядро знаменитого конструкторського бюро «Південне», яке створило найгрізнішу на планеті ракету, а також склало кістяк менеджменту заводу «Південмаш», що виготовив цей шедевр людського генія.

Без цього всесоюзного пошуку талантів ракетно-ядерний проект Радянського Союзу практично не мав жодних шансів на успіх. І тоді академік Цукерман був серед головних селекціонерів. Через його руки пройшли сотні цих самородків, на які так багатий генофонд радянських народів. І він мав підстави зі знанням справи стверджувати, що цей галицький самородок – це просто рідкісний діамант, який засяє потужним сяйвом у короні вітчизняної науки.

– Поэтому мы должны соизмерять, кого мы в нем видим – мелкого бунтаря-хулигана или будущее светило мирового масштаба. Извините, товарищ генерал, но ваши устремления ловить здесь врагов, даже среди детей, выглядят уже просто патологическими. Здесь даже сравнивать нельзя – мою и вашу версии ситуации. Поэтому давайте договоримся: мы ищем не бандита, а достояние народа. Если вы не согласны, я буду вынужден обращаться за помощью «туда», наверх. Пусть те, кто над вами и надо мной, рассудят.

Голова Комітету держбезпеки УРСР не чекав від цього зманіженого академіка такого радикалізму, який раптом так зухвало показав йому зуби. Але в кабінеті генералполковника Кушнірука був тільки прямий телефон товариша першого секретаря ЦК КПУ і голови КГБ СРСР, і то ці апарати без диска діяли лише в одному напрямі – зверху вниз. А от в академіка стояв прямий телефон глави СРСР – і в міру необхідності й на свій розсуд він міг підняти трубку, і Микита Сергійович озивався на тому кінці дроту. Такий привілей він дав лише трьом ученим, які створили радянський ракетно-ядерний щит. Більше ніхто не мав такого права. Бо не було нічого важливішого й вагомішого для СРСР і його становища у світі як наддержави, одного з двох геополітичних полюсів планети, як цей проект.

– Ну разве я спорю, Вениамин Абрамович, – заметушився чекіст, який відмінно освоїв рятівну виучку давати задній хід, коли раптом наступав на граблі, що могли луснути по голові. – Он нужен живой и невредимый. Над этой задачей, поставленной перед нами партией, и работаем.

По селектору секретарка з приймальні доповідала, що прийшов Єдлов із терміновою інформацією.

– Пусть войдет. Сейчас мы услышим, товарищ академик, хорошую новость.

Єдлов сподівався, що генерал буде сам. Присутність професора була цілковито зайвою. Адже він мав би не просто доповісти, а порадитись, що робити.

– Давай выкладывай. У нас нет секретов перед академической отечественной наукой. У нас общая цель, – генерал позбавив полковника будь-якого маневру.

Якщо не знаєш, що робити, – роби за інструкцією. Єдлов пам’ятав про цю чекістську заповідь цілодобово. Він згадав інструкцію і зрадів. Вона давала з його пікантної і, здавалось би, скрутної ситуації дуже простий вихід. Що б не сталося у камері тортур, доповідай за інструкцією:

– Товарищ генерал, разрешите доложить. Задержанный по подозрению в содействии бандформированиям гражданин Бальтазар покончил с собой в камере. Путем повешения. За недосмотр начальника караула товарища Шевцова предлагаю наказать лишением очередного отпуска в летний период. Разрешите идти?

– Да-да, идите, работайте, – Кушнірук був талановитий опер, легенду він підхопив на льоту. – И потом распорядитесь передать тело родственникам. Все, как положено. Выскажите сочувствие. Если надо, окажите содействие в проведении захоронения. Сын его занимается антисоветской деятельностью, но он-то фронтовик. Мы должны проявить уважение к участнику Великой Отечественной войны.

Єдлов пішов «висказивать сочуствіє» – генерал й академік мовчали. Кожен думав про своє. Цукерман, якби знав, що тут така каша завариться, нізащо не поїхав би шукати цей талант. Послав би когось із інституту. Але хотілося на батьківщині зайвий раз побувати. З братом побачитися, – він ще, до речі, цього не зробив.

Але Кушнірук тішився, що саме так сталося. Він не сумнівався, що пацан прийде на похорон батька. Це був блискучий спосіб виманити його. Єдлов усе зробив у вищій мірі ефективно. У відповідності до поставленого завдання. Бальтазар-старший найпевніше й не знав, де ховається пацан. Тому перший варіант був «учебный», а діяти треба було за варіантом другим – саме його успішно виконано.

– Я понимаю, товарищ Цукерман, что вы не привыкли к нашим суровым реалиям, да еще в «горячей точке». Но в деле обеспечения безопасности страны эти реалии именно такие, а не другие. И нам приходится иметь с ними дело. Конечно, жалко человека: ушел из жизни, особенно таким образом… Уж поверьте – заснувшего конвоира мы накажем. Но есть и другая сторона этой грустной истории. Надеюсь, мы встретим сына на похоронах отца. А именно такая цель поставлена перед нами – передо мной и перед вами, товарищ член ЦК КПСС. Все сложилось таким удачным образом, что мы близки к этой цели. И не подумайте, что мы, наше ведомство, уж такие беспомощные, как вы смели раннее предположить, критикуя нас.

– Будем надеяться, что вы правы. Он должен прийти, – пробурмотів Цукерман.

Село не могло вміститися на одному