Вуді Аллен - Фантастика Всесвіту. Випуск 2

— Ну чого ж ви, Торне? — під’юджував його молодик. — Не маєте чим крити?

Увесь Торнів запал наче звітрився, на нього накотила хвиля страху, і він стояв мовчки, вдивляючись у сутінь. Дженнінгс націлив об’єктив туди, куди дивився посол, і зробив кілька знімків.

— Ну ж бо, Торне! — не вгавав крикун. — Тепер ви мене бачите, то що скажете?

— Я вважаю… — непевним голосом озвався Торн. — Я вважаю, ви… маєте рацію. Ми всі повинні ділитися багатством… Я… я теж спробую щось зробити…

Молодик щиро, по-дитячому всміхнувся, і напруження в залі спало. Хтось гукнув, щоб прожектори знов повернули на Торна, і той повів далі перервану промову. Він намагався опанувати себе, але погляд його раз у раз звертався в сутінь зали, туди, де він бачив знайоме священицьке одіяння.

Дженнінгс повернувся додому пізно ввечері й одразу ж заклав відзняті плівки в бачок для проявлення. Посол, як завжди, справив на нього чимале враження й зацікавив його ще дужче. Репортер добачив у Торнових очах страх, відчув його, як миша чує сир, а тоді розгледів і крізь видошукач. То не був безпричинний страх. Як видно, посол побачив щось чи когось у глибині зали. Світла було не досить і кут знімання надто гострий, але Дженнінгс зробив кілька знімків у напрямку Торнового погляду й тепер сподівався виявити щось цікаве на проявленій плівці. Дожидаючи, поки закінчиться процес обробки, він раптом відчув голод і розкрив пакет з наїдками, купленими по дорозі з готелю додому. Видобув звідти невелике смажене курча та пляшку щипучки й наготувався до вечері. Курча було засмажене цілою тушкою, тільки без лап та голови, і Дженнінгс не знати навіщо насадив його на шийку пляшки, так що воно дивилося на нього обрубком шиї і неначе спілкувалося з ним. Далі репортер відкрив бляшанку консервованих сардинок і з’їв їх у товаристві цього мовчазного візаві.

Задзижчав таймер, Дженнінгс пішов до комірчини з фотоприладдям і вийняв з бачка плівки. А побачивши негативи, так зрадів, що аж гигикнув уголос. Тоді заправив плівку в збільшувач і, не вимикаючи світла, почав розглядати чудові кадри пересварки між послом і тим сердитим молодиком. Далі йшла низка знімків публіки в задніх рядах зали. Там стояла сутінь, тому обличчя й постаті на плівці чітко не розрізнялись, але на кожному кадрі видно було довгасту прямовисну плямку, трохи схожу на спис.

На передньому плані кожного з тих знімків був якийсь товстун із сигарою в роті. Може, та пляма — просто дим від сигари?.. Дженнінгс ще раз проглянув ту низку негативів, вибрав найкращі і з чверть години пильно роздивлявся їх. Ні, то був не дим. Інший колір, інша щільність, та й віддаль вочевидь не та. Коли б це був дим від сигари, то, щоб утворилася така хмарина, товстун мав би диміти без угаву, і це неминуче викликало б певну реакцію в людей коло нього. Тим часом вони не звертали на курія жодної уваги й незворушно дивилися перед себе. Та примарна хмарина вочевидь здіймалася далі, в кінці зали. Дженнінгс зробив максимальне збільшення й знову прикипів очима до тих кадрів. Просто під загадковою плямою він розглядів білий священицький комір. Репортер змахнув руками й переможно засміявся. Знову той самий невеличкий священик! І щось напевне пов’язує його з послом!

— Панотець! — вигукнув Дженнінгс. — Знову цей бісів панотець!

Зрадуваний, він повернувся до столу в кімнаті, одірвав у свого мовчазного товариша обоє крилець і швидко обгриз їх до кісток.

— Ну, тепер я знайду цього типа! — засміявся він. — Хоч де, я вистежу його!..

Наступного ранку репортер вийшов з дому, взявши з собою один із знімків священика, найкращий, що його зробив біля посольства. Він показав те фото в кількох церквах, а потім у канцелярії Лондонської єпархії. Одначе ніхто не впізнав чоловіка на знімку. Репортера запевнили, що якби священик належав до їхньої єпархії, то його доконче знали б. Він був, поза всяким сумнівом, приїжджий. Пошук ускладнювався. Дженнінгс подався до Скотленд-Ярду й переглянув книги з фотографіями розшукуваних злочинців. Так само марно. Він зрозумів, що тепер лишається тільки одне. Уперше він побачив священика, коли той виходив із посольства. Можливо, там знають щось про нього.

Потрапити до посольства виявилося не так просто. Вартові довго перевіряли його документи, але й після того досередини не впустили.

— Мені треба побачитися з послом, — рішуче заявив Дженнінгс. — Містер Торн пообіцяв, що відшкодує мені вартість фотоапарата, якого він випадково розбив.

Вартові зателефонували до приймальні, а тоді, на Дженнігсів подив, запросили його пройти до вестибюля, сказавши, що йому туди подзвонять. Дженнінгс увійшов і за хвилину вже розмовляв із секретаркою посла. Вона запитала, яку суму винен йому посол і на яку адресу надіслати гроші.

— Я б волів пояснити йому особисто, — відповів Дженнінгс. — І показати, що маю купити на ті гроші.

Секретарка сказала, що це неможливо: мовляв, у посла призначена важлива зустріч, — і Дженнінгс вирішив говорити навпростець.

— Правду кажучи, я сподівався, що пан посол зможе допомогти мені в одній особистій справі. А може, й ви змогли б. Я розшукую одного священика, це мій родич. Він мав якусь справу у вашому посольстві, отож я подумав: може, його тут бачили й змогли б зарадити в моїх пошуках…

Прохання було досить незвичайне, і секретарка промовчала.

— Він невеличкий на зріст… — додав Дженнінгс.

— Італієць? — спитала вона.

— Думаю, якийсь час жив в Італії, — ухильно відповів Дженнінгс і став чекати, яке враження справлять його слова.

— Його прізвище не Тассоне? — спитала секретарка.

— Та розумієте, я не зовсім певен. Я розшукую давно загубленого родича. Річ у тім, що моя мати і її брат були розлучені ще в дитинстві, і він змінив прізвище. Тепер моя мати помирає і дуже хоче його відшукати. Ми не знаємо його прізвища, маємо тільки зовнішні прикмети. Він дуже малий на зріст, як і моя мати, і ми знаємо, що він став священиком. Один мій знайомий випадково бачив, як з вашого посольства десь тиждень тому виходив священик, і каже, що він здався йому дуже схожим на мою матір.

— Тут був один священик, — сказала секретарка. — Він казав, що приїхав з Рима, і його прізвище, якщо не помиляюся, було Тассоне.

— Ви не знаєте, де він мешкає?

— Ні.

— Він мав якусь справу до посла?

— Начебто так.

— То, може, посол знає, де він мешкає?

— Не думаю. Навряд.

— А можна його спитати?

— Гаразд, я спитаю.

— Коли?

— Трохи згодом.

— Моя мати дуже