Карел Чапек - Війна з саламандрами. Мати. Оповідання

— Знов бубна, — замислилась місіс Майєрс над третьою купкою. — Дитя моє, ви будете дуже багаті; а кому далека дорога — ще не знаю, чи вам, чи комусь близькому для вас.

— Я маю поїхати до тітки в Саутгемптон, — відказала місіс Маклірі.

— Оце й є далека дорога, — підтвердила місіс Майєрс, перевертаючи четверту купку. — Хтось вам перешкоджатиме, якийсь літній чоловік…

— Мабуть, тато! — вигукнула місіс Маклірі.

— Ну, а ось і воно! — урочисто оголосила місіс Майєрс над п'ятою купкою. — Люба міс Джонс, такої щасливої карти я ще зроду не бачила. Не мине й року, як ви вийдете заміж; вас візьме дуже, дуже багатий молодий чоловік, мільйонер; певне, комерсант, бо він часто буває в дорозі. Та спершу вам доведеться подолати великі перешкоди, якийсь літній чоловік вам боронитиме, але ви повинні стояти на своєму. А як одружитесь, то виїдете далеко-далеко, найскоріш за море. Будьте ласкаві пожертвувати одну гінею на навернення до християнства нещасних чорношкірих.

— Я вам така вдячна, — прощебетала місіс Маклірі, дістаючи з сумочки фунт і шилінг. — Така вдячна! А скажіть, місіс Майєрс, коли без тих перешкод — скільки це коштуватиме?

— Карт не підкупите, — відказала старенька дама з гідністю. — А хто ваш татусь?

— Він у поліції служить, — з невинною міною збрехала місіс Маклірі. — В секретному відділі, знаєте?

— А… — протягла старенька й вийняла з колоди три карти. — О, кепське діло, дуже кепське… Скажіть йому, дитя моє, що йому загрожує велика небезпека. Хай прийде до мене, то довідається більше. До мене зі Скотленд-Ярду багато хто ходить, кажуть мені все, що їм серце гнітить, а я їм ворожу. Так, так, пришліть свого татуся до мене. Кажете, він служить у політичному відділі? Містер Джонс? Перекажіть йому, що я його чекатиму. На все добре, люба міс Джонс… Хто там далі?

— Не подобається мені це діло, — сказав містер Маклірі, замислено пошкрябавши потилицю. — Нітрохи не подобається, Кеті. Чого ця жінка так зацікавилася твоїм небіжчиком татом? А крім того, насправді її прізвище не Майєрс, а Майєргофер, і родом вона з Любека. Бісова німкеня, як же її вивести на чисту воду? Ставлю п'ять проти одного, що вона вивідує у людей речі, до яких їй не повинно бути діла. Знаєш що, я доповім про неї начальству.

Містер Маклірі справді доповів начальству; як не дивно, але воно не відмахнулось, і тому шановну місіс Майєрс викликали до судді Келлі.

— Це правда, місіс Майєрс, що ви ворожите людям на картах? — спитав суддя.

— Ох боже, — зітхнула старенька, — треба ж людині з чогось жити, добродію! Не піду ж я в своїх літах танцювати у вар'єте.

— Гм… — гмукнув містер Келлі. — Але на вас ось є скарга, що ви ворожите погано. А це, шановна пані Майєрс, однаково що замість шоколаду продавати плитки глини. За гінею люди мають право сподіватися справжньої ворожби. Даруйте, але як це ви беретесь ворожити, не вміючи?

— А декотрі не скаржаться, — почала виправдовуватися старенька. — Розумієте, я провіщаю людям те, що їм до вподоби. Невже така втіха не варта кількох шилінгів, добродію? А часом буває, що й угадаєш. Ось недавно мені одна жінка сказала: «Місіс Майєрс, мені ще ніхто ніколи не ворожив так добре, як ви». Вона живе в Сент-Джонс-Вуді[194] й розводиться з чоловіком.

— Стривайте, — зупинив її суддя. — У нас є один свідок, що свідчитиме проти вас. Місіс Маклірі, розкажіть нам, як воно було.

— Місіс Майєрс наворожила мені, — заторохтіла місіс Маклірі, — що не мине й року, як я вийду заміж за дуже багатого молодого чоловіка і виїду з ним кудись за море.

— А чого саме за море? — спитав суддя.

— Бо в другій купці була винова десятка, а це, сказала мені місіс Майєрс, нібито означає дорогу.

— Дурниця, — буркнув суддя. — Винова десятка означає надію. Дорогу віщує виновий валет; а коли поряд із ним бубнова сімка, це далека дорога, з якої буде зиск. Мене ви не заморочите, місіс Майєрс. Ви ще наворожили свідкові, що не мине й року, як вона вийде за молодого багатія, а тим часом вона вже три роки замужем за комісаром поліції Маклірі. Як ви поясните таку нісенітницю, місіс Майєрс?

— Ну що ж, буває, що й помилишся, — спокійно відказала старенька. — Ця дамочка прийшла до мене вичепурена, як на танці, а ліва рукавичка розірвана; я й подумала, що грошей у неї не густо, а пофорсити любить. Сказала, що їй двадцять років, а насправді — всі двадцять п'ять…

— Двадцять чотири, — вихопилась місіс Маклірі.

— Однаково. Я й подумала, що їй заміж припікає: адже вона вдавала з себе дівчину. Тому я й наворожила їй заміжжя й багатого жениха: мені здалося, що так я їй найбільше догоджу.

— А що то за перешкоди, літній чоловік і дорога за море? — спитала місіс Маклірі.

— Просто аби більше сказати, — пояснила місіс Майєрс спокійно. — За гінею люди хочуть почути цілу купу всякої всячини.

— Ну, цього досить, — сказав суддя. — Нікуди не дінешся, місіс Майєрс: так ворожити — це шахрайство. На картах треба розумітися. Правда, є різні теорії, але ніколи — затямте собі, ніколи — винова десятка не означає дороги. Вам доведеться заплатити п'ятдесят фунтів штрафу, як за фальсифікацію харчових продуктів або продаж неповноцінних товарів. Щодо вас, місіс Майєрс, є ще підозра, що ви, крім того, шпигунка, але в цьому ви, мабуть, не признаєтеся.

— Богом Всевишнім присягаюся! — заволала місіс Майєрс, але містер Келлі спинив її:

— Ну, ну, облишмо це; та оскільки ви чужоземка і не маєте певних джерел прибутку, політичні органи скористаються своїми повноваженнями і вишлють вас із країни. На все добре, місіс Майєрс; дякую вам, місіс Маклірі. Але застерігаю вас, що так ворожити — несумлінно й цинічно.

— От лихо, — зітхнула старенька, — Тільки-но розжилася трохи…

Десь за рік суддя Келлі зустрівся з комісаром Маклірі.

— Непогана погода, — привітно мовив суддя. — До речі, як себе почуває місіс Маклірі?

Містер Маклірі глянув на нього якось кисло і сказав трохи збентежено:

— Та знаєте, містере Келлі… ми з нею… розлучились.

— Не може бути! — вигукнув суддя. — Така гарненька, молоденька жіночка…

— Отож-бо, — буркнув містер Маклірі. — В неї раптом утелющився один молодий дженджик… мільйонер, якийсь там комерсант із Мельбурна… Я її відраджував, але… — містер Маклірі безнадійно махнув рукою. — Вже тиждень, як вони виїхали до Австралії.

ЯСНОВИДЕЦЬ[195]

— Повірте, пане прокуроре, мене не так легко обморочити, — запевнив пан Яновіц, — недарма ж я єврей. Але те, що робить