Еміль Золя - Щастя Ругонів

Коли звичне товариство жовтого салону зібралося гуртом, гості не могли приховати захвачу, викликаного таким видовищем. Цим панам було ніяково, й вони потай обмінювалися поглядами, що казали без слів: «Ругони з’їхали з глузду, вони кидають гроші на вітер». Правду мовити, Фелісіта, запрошуючи гостей, не могла стримати язика. Всі вже знали, що П’єр дістане орден й деяке призначення і на цю звістку, мовляв, за старою «повитягалися носи». Рудьє злісно казав про неї: «Ця смуглявка надто вже пишається». Коли настав день відплати, зграя буржуа, котрі добили поранену Республіку, захвилювалася, всі стежили один за одним. Кожен вихвалявся, що йому пощастило вкусити дужче за сусіду, і вважав несправедливим, що тільки Ругонам дістаються лаври перемоги, здобутої гуртом. Навіть ті, хто надсаджував груди тільки для того, щоб дати вихід темпераменту, нічого не вимагаючи від новонародженої Імперії, були прикро вражені тим, що завдяки їм найзлиденніший, найзаляканіший з усіх раптом дістає червону стрічку в петлицю. Інша річ, коли б цієї відзнаки сподобився цілий салон!

— Мене не цікавить орден, — сказав Рудьє Грану, відвівши його до вікна. — Я відмовився від нього ще в часи Луї-Філіппа, коли був за постачальника двору. Ех! Луї-Філіпп був добрий король, ніколи Франція не матиме такого короля.

Рудьє знову робився орлеаністом. Потім він додав з хитрою облудою колишнього панчішника з вулиці Сен-Оноре:

— Але ви, мій милий Грану, хіба не личила б вам стьожка в петлиці? Що там не кажіть, ви такий же рятівник міста, як і Ругони. Учора в одному вишуканому товаристві не хотіли й віри йняти, що ви могли наробити стільки галасу самим молотком.

Грану пробурмотів подяку й, зашарівшись, як дівчина при першому любовному освідченні, нахилився до вуха папа Рудьє й прошепотів:

— Хай це залишиться між нами, але я маю підстави гадати, що Ругон клопотатиме за стрічку й для мене. Він добрий чоловік.

Колишній панчішник раптом споважнів і став виявляти витончену ввічливість. Коли Вюйє заговорив з ним про заслужену нагороду, одержану їхнім приятелем, він відповів дуже голосно, так, щоб почула Фелісіта, котра сиділа за кілька кроків, що такі люди, як Ругони, «роблять честь Почесному легіону». Книгар притакував: уранці він дістав тверду обіцянку, що клієнтуру колежу буде йому повернуто. Щодо Сікардо, то йому було трохи прикро, що тепер у їхній кумпанії не він один матиме відзнаку. На його думку, тільки військові мали право на стрічку. Мужність П’єра його здивувала. Але, добрий з натури, він згодом розходився й почав кричати, що прибічники Наполеоне вміють цінувати людей з серцем і енергією.

Отож П’єра й Арістіда зустріли захоплено: всі руки простяглися Їм назустріч. Їх почали обіймати. Анжела сиділа на канапі біля своєї свекрухи, поглядаючи на стіл із здивуванням ненаситної ласухи, що ніколи не бачила стільки страв разом. Підійшов Арістід. Сікардо поздоровив зятя з прегарною статтею в «Незалежному». Він повертав йому свою ласку. Молодий чоловік на його батьківські запитання відповів, що йому хотілося б переїхати з сім’єю до Парижа, де брат Ежен, звісно, допоможе йому висунутись, але йому бракує на це п’ятсот франків. Сікардо пообіцяв дати йому такі гроші; він уже подумки бачив свою дочку в Тюїльрійському палаці на прийомі в Наполеона III.

Тим часом Фелісіта непомітно кивнула чоловікові. П’єр, оточений гостями, які зі співчуттям допитувалися, чому він такий блідий, зміг вирватися лише на якусь хвилину. Він ледве встиг прошепотіти жінці, що знайшов Паскаля й що Макар вирушав вночі. Потім ще тихіше розповів їй, що мати збожеволіла; він поклав пальця на вуста, наче кажучи: «Ні слова, щоб не зіпсувати обіду». Фелісіта стулила вуста. Вони перекинулися поглядом, і кожен з них (подумав: «Тепер стара не докучатиме нам більше; браконьєрову хатинку розберуть, як колись зрівняли з землею садибу Фугів, і ми назавжди заслужимо пошану й повагу в Пласані».

Але гості вже поглядали на стіл. Тут Фелісіта запросила всіх сідати. Настала щаслива хвилина. Коли всі взялися до ложок, Сікардо жестом попросив уваги.

— Панове, — сказав він, — я хочу від імені всього товариства поздоровити нашого господаря з високою нагородою, що її він блискуче заслужив своєю мужністю й патріотизмом. Безперечно, це саме небо навіяло Ругонові думку залишитися в Пласані в той час, як ці поганці тягли нас по великих шляхах. І я від щирого серця вітаю постанову уряду… Дозвольте мені закінчити… Потім ви вітатимете нашого друга. Так знайте ж, що наш друг дістає орден Почесного легіону, а крім того, призначається на посаду митника.

У гостей вихопився крик здивування. Ніхто не чекав такого призначення. Дехто криво посміхався, але вигляд розкішних потрав підняв у всіх настрій, і вітання посипалися звідусіль. Тут Сікардо попросив ще уваги.

— Стривайте, панове, — знову почав він, — я ще не закінчив… Додам ще тільки одне слово… Треба гадати, що наш друг лишиться з нами, бо смерть вирвала з-поміж нас пана Перота.

Почулися вигуки. Фелісіті раптом стиснулося серце. Сікардо вже говорив їй про смерть митника, але нагадування на початку урочистого обіду про цю наглу й страшну смерть якимсь холодам повіяло на неї. Вона згадала своє бажання: то вона вбила митника. А бенкет розпочався вже під дзенькання срібляного посуду. В провінції їдять багато й галасливо. Після передобідка всі разом загомоніли, кожний хотів, як той осел у казці, брикнути переможених, всі просто в очі, не соромлячись, лестили один одному, чесали язики з приводу відсутності маркіза: хіба можна приятелювати з цією шляхтою? Рудьє навіть натякнув, що маркіз не прийшов тому, що йому від страху перед повстанцями зробилася жовтяниця. Коли подалі! другу страву, пристрасті розпалилися. Торгівці олією, торгівці мигдалем рятували Францію. Далі почалися тости, пили на славу Ругона; Грану, червоний як рак, почав щось белькотіти, а Вюйє, зовсім блідий, остаточно сп’янів; але Сікардо все підливав вина, а Анжела, що вже встигла об’їстися, пила шклянку по шклянці цукрову воду. Всі раділи, що їх уже врятовано, що їм нема чого тремтіти, що знову вони в жовтому салоні, коло пишно накритого столу, при ясному світлі двох канделябрів та люстри, яку вони вперше побачили без засидженого мухами покрівця.

Глупота цих панів аж світилася, сповнюючи їх ситою тваринною втіхою. В нагрітому повітрі кімнати лунали соковиті голоси, кожна нова страва додавала захвату: п’яно варнякаючи, садили компліменти, навіть заявляли, як влучно висловився один з них, колишній лимар, що цей обід «справжній Лукулловий бенкет».

П’єр сяяв; його грубе бліде обличчя аж зросилося потом від тріумфу. Фелісіта, набравшися сміливості, говорила, що вони, либонь, на