Анджей Сапковський - Відьмак. Володарка Озера

тяла коротко. Але він цього разу на неї чекав, обманув фінтом. Не зустрівши блока, вона мало не втратила рівновагу, врятувалася блискавичним відскоком, але його меч усе одно зачепив її за плече. Спочатку вона думала, що вістря перетяло лише ватований рукав, але за мить відчула під пахвою й на руці теплу рідину.

Алебастрові канефори поглядали на них байдужими очима.

Вона відступала, а він ішов слідом, згорблений, роблячи мечем широкі рухи косаря. Наче кістлява смерть, яку Цірі бачила на картині в храмі. «Танець скелетів, — подумала вона. — Іде курноса».

Відступала. Тепла рідина вже текла її передпліччям.

— Перша кров — для мене, — сказав він, побачивши зірковий розбризк крапельок на підлозі. — Для кого буде друга? Га, моя коханочко?

Вона відступала.

— Обернися. То кінець.

Він був правий. Коридор закінчувався нічим, прірвою, на дні якої було видно закурені, брудні та розвалені дошки підлоги поверху нижче. Ця частина замку була зруйнована, вона взагалі не мала підлоги. Залишилася тільки ажурна опорна конструкція: стовпи, сідки та павутиння балок, що все те поєднували.

Вона не вагалася довго. Ступила на балку, відходила по ній, не зводячи з Бонгарта очей, відслідковуючи кожен його рух. Це її врятувало. Бо він раптом кинувся на неї, побігши балкою, тнучи швидкими круговими ударами, крутячи мечем у блискавичних фінтах. Знала, на що він розраховував. Поганий блок або помилка у фінті позбавили б її рівноваги, і тоді вона впала б із балки вниз, на розвалений паркет нижнього поверху.

Цірі цього разу не дала себе ошукати фінтами. Навпаки, вивернулася вправно й сама позначила удар управо, а коли він на півмиті завагався, втяла декстером секундою, таким швидким та міцним, що Бонгарт аж гойднувся після блока. І був би впав, аби не його зріст. Простягнута вгору ліва рука зуміла обпертися об бруси крокв і втримати рівновагу. Але на мить він втратив концентрацію. А Цірі тієї миті вистачило. Вона втяла у випаді, міцно, на повну довжину руки й клинка.

Він навіть не поморщився, коли вістря Ластівки із сичанням проїхалося йому по грудях і лівому плечі. Відразу контратакував так страшно, що, якби Цірі не крутнула сальто назад, удар перерубав би її навпіл. Вона скочила на сусідню балку, присідаючи навколішки, з мечем горизонтально над головою.

Бонгарт глянув на свою руку, підняв лівицю, уже позначену павутинням червоних змійок, подивився на густі краплі, що крапали вниз, у прірву.

— Ну-ну, — сказав. — Але ж ти таки вмієш учитися на помилках.

Голос його тремтів від люті. Але Цірі знала Бонгарта надто добре. Був спокійний, зосереджений та готовий до вбивства.

Стрибнув до неї на балку, косячи мечем, ішов на неї, наче буря, ступав упевнено, твердо, навіть не дивлячись під ноги. Балка потріскувала, сіяла курявою й пилом.

Він пер, тнучи навхрест. Змусив її, аби задкувала. Атакував так швидко, що не могла вона ризикнути ані стрибком, ані сальто, мусила весь час парирувати та робити уники.

Побачила блиск у його риб’ячих очах. Знала, у чому справа. Він припирав її до стовпа, до хреста під бруси крокв. Пхав її в місце, звідки не було втечі.

Вона мусила щось зробити. І раптом зрозуміла, що саме.

Каер Морен. Маятник.

Відштовхуєшся від маятника, приймаєш його інерцію, його енергію. Приймаєш інерцію через відштовхування. Розумієш?

«Розумію, Ґеральте».

Зненацька зі швидкістю атакуючої змії вона перейшла від блока до удару. Клинок Ластівки застогнав, зустрівшись із залізом Бонгарта. У той само момент Цірі відштовхнулася й стрибнула на сусідню балку. Приземлилася, чудом утримуючи рівновагу. Пробігла пару легких кроків і стрибнула знову, тепер на балку Бонгарта, приземлившись за його спиною. Він обернувся вчасно, тяв широко, мало не наосліп, у місце, куди повинен був винести її стрибок. Схибив на волос, і сила удару повела його. Цірі атакувала, наче блискавка. Тяла з випаду, падаючи навколішки. Тяла міцно й упевнено.

І завмерла з мечем, витягненим убік. Спокійно дивилася, як довгий, навскісний і гладенький розріз на його каптані починає просякати й насичуватися густою червонотою.

— Ти… — Бонгарт хитнувся. — Ти…

Кинувся на неї. Був уже повільним і некмітливим. Вона втекла стрибком назад, а він не втримав рівноваги. Упав на коліно, але й коліном не втрапив на балку. А дерево було вже мокрим і слизьким. Мить він дивився на Цірі. А потім упав.

Вона бачила, як він гепнувся на паркет у клубах куряви, тиньку й крові, як меч його відлетів на кілька сажнів убік. Лежав нерухомо, розкинувшись хрестом, великий, худий. Поранений і цілком беззбройний. Але й надалі страшний.

Минуло трохи часу, поки він здригнувся. Застогнав. Спробував підвести голову. Ворухнув руками. Ворухнув ногами. Підсунувся до стовпа, сперся спиною. Застогнав знову, обіруч мацаючи закривавлені груди й живіт.

Цірі стрибнула. Упала поряд із ним навприсядки. М’яко, наче кіт. Бачила, як його риб’ячі очі стають ширшими від страху.

— Ти виграла… — прохарчав, дивлячись на вістря Ластівки. — Ти виграла, відьмачко. Шкода, що це не на арені… Було б видовисько…

Вона не відповіла.

— То я дав тобі той меч, пам’ятаєш?

— Я все пам’ятаю.

— Хіба мене… — простогнав він. — Хіба ж ти мене не доріжеш, га? Не зробиш того… Не доб’єш поваленого й беззбройного… Я ж тебе знаю, Цірі. Ти як на те… надто шляхетна.

Вона дивилася на нього довго. Дуже довго. Потім нахилилася. Очі Бонгарта розширилися ще більше. Але вона лише зірвала в нього з шиї медальйони — вовка, кота й грифона. Потім розвернулася і пішла в бік виходу.

Він кинувся на неї з ножем, скочив паскудно й зрадливо. І тихо, наче нетопир. Тільки в останню мить, коли кинджал ось-ось мав по гарду увіткнутися їй у спину, він рикнув, вкладаючи в той рик усю ненависть.

Вона вивернулася від зрадливого удару швидкими напівобертом і відскоком, розвернулася в інший бік і вдарила, ударила швидко й широко, міцно, від плеча, посилюючи удар розворотом стегон. Ластівка свиснула й втяла, втяла самим кінчиком клинка. Засичало й мляснуло, Бонгарт схопився за горло. Риб’ячі його очі вилазили з очодолів.

— Я ж казала, — холодно промовила Цірі, — що все пам’ятаю.

Бонгарт вибалушив очі ще сильніше. А потім упав. Нахилився й гепнувся назад, здіймаючи куряву. І лежав так, великий, худий, наче смерть, на брудній підлозі, поміж поламаних жердин. Усе ще хапався за горло, судомно, з усіх сил. Але хоча тримав міцно, життя все одно швидко тікало йому між пальцями, розливалося навколо голови великим чорним ореолом.

Цірі стала над ним. Без слова. Але так, аби він добре її бачив.