Тетяна Гуркало - Ліїн із роду со-Ялата. Інтригани, Тетяна Гуркало

розділ 26

Та сама ниточка

 

Тіваш страждав. Більше морально, ніж фізично. Тим більше, фізичний біль практично повністю прибрало знеболювальне. Тож тепер зламані ребра просто нили і лише тоді, коли він забувався і намагався перевернутися. Ніс ніби відвалився, вирішивши більше про себе не нагадувати. А про те, що зламана рука, і що хтось із лікарів зрощував розірваний внутрішній орган, виклавшись так, що його самого підтримували колеги, нагадував лише глечик із відновлюючою пакістю, яку Тівашу треба було пити по ковтку кожні десять хвилин.

Загалом, фізичні страждання були дурницями.

А ось моральні…

Він таки примудрився прохлопати замах на себе коханого. Просто упустив когось серед тієї купи недоумків, яких використовували як прикриття всі, кому не ліньки. І щастя, що таких не лінивих виявилося небагато.

Хтось вирішив убити Тіваша. Хто саме, не знав навіть найманець, що вижив. Їхній наймач обличчя не показував, себе не називав і все, що про нього вони знали, це що він дуже сильний маг, який возив із собою кілька старовинних на вигляд книг, а ще багата людина, враховуючи, скільки він їм заплатив.

А ось чого він намагався досягти, найманець знав. Як би дивно це не було, але лише посади головного палацового мага, причому, виключно заради доступу до бібліотеки, де були рідкісні томи. Вчитися ця людина любила і, можливо, мріяла стати найсильнішою з магів і підкорити весь світ. Зараз це дізнатися неможливо. Тому що у тієї недурної людини все-таки не вистачило розуму не намагатися добити Тіваша, коли він лежав під вікном. І після того, як захист палацу відбив те, чим він вирішив голову служби контролю та захисту добити, залишилися від нього тільки чоботи та ноги в цих чоботях.

Чим Тіваш заважав комусь там претендувати на посаду придворного мага, найманець, на жаль, спитати не здогадався.

Охочих влаштувати замах на Ромула, на щастя, не знайшлося. Проте спробували обрушити шматок даху на вчителя Радди. Дах обрушуватися не хотів і замахачі не встигли вчасно втекти, потрапивши в гостинні обійми нічних вовків. Ніхто навіть не постраждав.

Тіваш зітхнув, спробував влаштуватися зручніше і похмуро глянув у вікно.

Зараз треба було встати та піти працювати. Тому що два замахи лише шматочки бурштину, першими нанизані на нову нитку. І за ними нанизуватимуть ще безліч шматочків. Тіваш це знав. Тому що до столиці, нарешті, доїхали досить розумні люди, справді здатні замінити покійних акул, що плавали в морі інтриг у палаці. Точніше, ці люди приїхали трохи раніше. Привезли доньок. Або заявилися на свята, щоб на власні очі подивитися на імператора. Або як той тип, від якого тільки ноги в чоботях залишилися, вирішили ризикнути і на щось пред'явити претензії.

І зараз усі ці люди оглядаються. Думають, що робити далі. Можливо, укладають якісь договори.

А глава служби контролю та захисту дозволяє собі зализувати рани, які отримав здебільшого через свою самовпевненість. Знав же, що свята ідеальний час для охочих влаштувати замах. Змусив Ромула нікуди не виходити без супроводу, бо ідіотів багато, може хтось навіть у палаці ризикне напасти. Змусив Межена не ризикувати марно. Накричав на молодиків нічних вовків, щоб не надумали ніде вештатися по одному.

А про себе забув.

Ось така дурість.

 

 

Вісце повільно повертався до тями.

Точніше, його свідомість не поспішаючи поверталося саме в себе. Спогади нанизувалися на довгу нитку, як намистини. Зрідка між ними мелькали яскраві камінці-бажання та важкі, застиглі смолою, краплі боргу. І борг був зараз важливіший за будь-які бажання. Саме через нього треба було поспішати.

Потрібно було повернути себе.

Знову обрости силою.

Змусити Лиса віддати меч, тим більше він обіцяв. Меч зараз був дуже потрібний. Цей спогад до Віце вже повернувся. Щоправда, те, що знало навіщо так потрібен цей меч, поки що не з'явилося. Як і те, котрий саме меч такий важливий. Вісце був упевнений, що будь-який не підійде, потрібен якийсь особливий.

Ще він знав, що треба поспішати.

Хоча не пам'ятав чому.

І що там, куди він повернеться, буде якась незвична складність і ще незвичніша легкість. Тому що про друге він сам подбав, а перше забезпечив хтось.

Хто?

Той темноволосий хлопчисько? Занадто молодий для того, щоб бути небезпечним, але все одно небезпечний.

Втім, Вісце і сам виглядав надто юним. Зовсім недавно. Незвично молодим. З юності він начебто встиг вирости.

Отже, встиг знову померти.

А потім ще раз.

Але про ці смерті пам'ять повернутися не поспішала і це чомусь дратувало найбільше.

— Спи поки, герой, розірвав самого себе на клаптики, ховаючи від себе спогади, щоб він не відчув брехню, — прошепотіли одразу з усіх боків і накрили теплим пухнастим хвостом. — А я тебе зберу в потрібній послідовності. А то ще щось загубиться, недобре буде.

— Меч! — спробував закричати Вісце, бо меч зараз був найважливішим, хоч він і не пам'ятав чому.

— Буде тобі меч, — несхвально пробурчав володар хвоста. — Але не одразу, а коли знадобиться. Твій меч важчий за дракона, його світ довго не витримає.

І на нитку нанизалася чергова намистина-спогад.

Дивний світ. Живий, справжній і розламується на частини через дурість людей. Хоча і сам він частина від цілого і жити насправді не міг би. Не зумів, якби його не тримав у зубах бог-лис, продовжуючи терпляче вдихати життя, черпаючи його звідти, частиною чого цей світ насправді був.

Але цей героїчний бог Вісце чомусь не подобався.

І він знову ж таки поки не пам'ятав чому.

— Спи! — веліло звідусіль, і Вісце справді почав провалюватись у сон. — Ти мені заважаєш!

Свідомість востаннє стрепенулася, намагаючись вирватися зі сну. А потім витягнулася й ухопилася за ту саму нитку, обплела її змією і заснула.

Тому що саме нитка зараз найважливіша. Навіть важливіша за меч і світ разом узяті.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍