Панас Мирний - Хіба ревуть воли, як ясла повні?

з своїми плутощами та хитрощами, з своєю образливою неправдою… «Воно мені нагадало про те… Я хотів йому останній вік оддати, а воно мене завертає до старого… Хіба в земстві не ті люди, що й були?… Хіба вони в один раз перемінилися?… Чого ж їм можна служити?… Чому мені ні?… Кожен з нас несе гріх за собою… Чого ж одному прощено, — один забувся про його, наче спокутував, а мені — нема ні забуття, ні спокути… І не карали — винуватий… Де ж та правда на світі?!.»

Зовсім смеркло. Люди і світ спочили. Лягла вже й Мотря. Тільки один Чіпка не лягає: ходить, нудиться, карається… З хати надвір, знадвору в хату.

— Чого ти, сину, тупаєш! Чому спати не лягаєш?

— А вам спиться? — неласкаве одказав він.

У голосі його забренчала давня туга. Материне серце почуло її зразу — і злякалося.

— Спиться ж… — ласково одказала вона. — Чому ж воно не буде спатись, коли така пора?

— Ну, то й спіть, коли спиться, — м’якіше сказав Чіпка та й опустився на лаву…

У хаті темно, тихо. Мотря тихенько зітхає…

— Мамо! — обізвавсь Чіпка.

— Чого, сину?

— Чи воно коли буде правда на світі? чи, мабуть, ніколи не буде?!

— Господь його знає, сину. Коли більше буде отаке заводитись, як тепер, то певно, що й тієї не стане, яка тепер є…

— Ні, мамо… Видно, ніколи не було тієї правди… ніколи й не буде! Не заводилось би таке, коли б вона була…

Мотря нічого не одказала. Чіпка знявся, знову вийшов з хати та проходив по надвір’ю мало не до світа білого…

На другий день поїхав Чіпка до тестя. Теща й жінка стріли його перелякані. Вони повели його у колись Галину хатину. Явдоха щось довго-довго шептала йому, ламаючи руки. Вона була, як полотно, бліда-перелякана. Галин погляд світиться тяжкою мукою. Прикро й глибоко дивилась вона на чоловіка, немов казала: «Он, бачиш!»

Чіпці одначе було тепер не до того. Побалакавши нишком з Явдохою, він пішов у світлицю. Звідти доносилось до них страшне стогнання. У світлиці на ліжку лежав Максим, перегнувшись удвоє. Раз по раз з грудей у його виривались тяжкі «охи», раз по раз він схоплювався руками за перегнуту спину. Його мучений вид уразив Чіпчине серце — аж забігала мишка… Явдоха підступила до недужого.

— Максиме! — обізвалась вона.

— О-ох! — одказав Максим, важко зітхнувши.

— Чіпка приїхав.

— Тату! здорові були, — привітавсь Чіпка, підступивши до ліжка.

— Ох-о-ох!..

— Чого се ви?…

Максим несамовито скрикнув — і схопився обома руками за спину. Скривлений у рота вид показував страшні болі. Він похлинувся, закашлявся… Забулькотіло в грудях; Максим виправивсь, тріпнувсь; розкрив широко очі; провів ними хижо по всіх… То був останній погляд — погляд наглої смерті… Явдоха мерщій накинула на вид чорний платок.

Як підняли платок, — Максима вже не було… Мука застигла у його на лиці, виглядала широко розкритим скривленим ротом, витріщеними очима…

Галя глянула — і скрикнула… «Умер!.. умер!..» — кричала вона не своїм голосом, вибігаючи у кімнату і кидаючись на ліжко лицем у подушки.

Чіпка зиркнув — і затрясся… Він ніколи не бачив такого страшного, холодного погляду. Перед ним війнула друга смерть, бабина. Там — тихо, наче забуваючись або засипаючи, упокоювалась добра душа. Тут — з страшним болем, муками та прокльонами покидала вона землю… Голова в Чіпки закрутилася, затуманіла. Він закрив на хвилину очі й опустив бліде лице на груди…

Одна Явдоха якось видержала. Вона знову прикрила чорним платком Максимову голову; сіпнула Чіпку за рукав — і вийшла з ним з хати, боляче стуляючи очі, з котрих туга ледве видавила дві сльозини…

А в Гетьманському пани раділи, що по їх сталося. Вибори утвердили, а на Чіпчину жалобу через справника послали одказ.

Ось одкрилась і земська рада. На раду прибули одні пани: селяни не поїхали. Одні, як Лоза, через те, щоб не чути такої бридкої лайки та ганьби, яку вони чули од станового на виборах; а другі не поїхали за возовицею. Саме хапалися з нею, бо дощі як затялися: щодня та й щодня… Радили раду одні пани.

Через тиждень чутка про ту раду оббігла цілий повіт. Перш усього розказували, яке велике жаловання положили членам в управі; потім того жалілися на якийсь чудний налог з землі: у кого її більше, той платить менш, а в кого менше, з того й бери; далі хвалилися, що шляхи, греблі й містки будуть рівняти, гатити й лагодити «натурою», тобто мужичими руками…

Чіпці тепер не до того. Його заклопотали хатні клопоти. Треба було тестя поховати, поминати, худобі його порядок дати. Чіпка викрутився цілий місяць, як муха в окропі: ніколи було дослухатись, що люди говорять.

На Параски у Гетьманському ярмарок. Упоравшись коло хазяйства, Чіпка поїхав. Перше-наперше зайшов в управу. Як же почув, що така біда з ним, — як сто зміїв разом ужалило його серце! Не розпитуючи, як, що, за віщо, — від злості він не міг слова вимовити, — вийшов неборак з управи, наче вчадів… Голова ходила ходором, кружала, боліла; в висках — як хто молотком стукав; в очах — жовто, чорно; а в ушах — пищало, стогнало, вило… Щоб хоч трохи очуматись, він пішов походити по ярмарку… Ходить поміж возами, попід крамницями — роздивляється, слухає… Тільки й речі, тільки й мови, що про земську раду, про налог!..

— Знаєте? — питає, усміхаючись, один великопомісний панюга другого.

— Знаю, знаю…

— Синок не уступить батюшці…

— Та кий біс, то не він? То все Шавкун з Кряжовим… От голови!!

— Ото їм — всесословність! Хотіли рівноправності, — оце їх і порівняли… А то справді — всяка наволоч дере ніс угору… Нехай же тепер знають!..

— Оце самоуправа!! — запихкавшись, з переляканим видом, стрічає мілкопомісний панок сусіду. — Чули про налог?

— Де ж не чути? Добре далеко розходиться, а лихе — ще далі…

— Оце так! — підскакує третій полупанок. — Цього ще не було, щоб без сорому, прилюдно, в вічі казали: хто має на десять рублів, — з того бери руб, а хто на тисячу — копійку! А тепер, при самоуправі, діждали…

— Їм що? — четвертий каже. — Вони собі повбирались в управу, лущитимуть з нас грошики — та й ні гадки!..

— А нашому братові — дошкуля, до самих печінок доходить… — веде річ перший.

— Та ще як дошкуля! — піддержує третій, — такими поборами печінки витягнуть!.. А з чого його, скажіть на милость? То було сякі-не-такі, а все-таки три своїх робітники, а тепер… біда та й годі!.. А