Елізабет Гілберт - Місто дівчат

й слухала незрозумілу (принаймні для мого вуха) музику з Анд. Записалася на безплатні сеанси гіпнозу, що їх проводили студенти психологічного факультету, і ходила на психоаналіз. Ворожила на картах таро, «Книзі змін» та рунах. Ходила до китайського цілителя, який масажував їй стопи, і безкінечно про це всім розповідала, хоч я сто разів просила її перестати набридати людям зі своїми стопами .

Марджорі постійно сиділа на якійсь новомодній дієті — не так для того, щоб схуднути, як для того, щоб поліпшити своє здоров’я й вийти за рамки звичного досвіду. Одного літа, наскільки я пригадую, вона їла самі лиш консервовані персики, бо вичитала, що вони корисні для дихання. А потім перейшла на паростки квасолі й хлібці з пророщеної пшениці. Дивачку, яка харчується паростками квасолі й хлібцями з пророщеної пшениці, ніхто не хоче брати заміж.

Я теж була дивна. І не соромлюся це визнати.

Скажімо, я мала особливу, химерну манеру вдягатись. Під час війни я так звикла ходити в штанах, що тепер із них не вилазила. Мені подобалося, що в них можна було вільно кататися на велосипеді по місту, але не тільки це: мені взагалі був до вподоби одяг, схожий на чоловічий. Я вважала (і досі вважаю), що для жінки нема ліпшого способу виглядати вишукано й елегантно, як у чоловічому костюмі. Відразу після війни важко було дістати добротні вовняні речі, але я виявила, що якщо купувати хороші вживані костюми — маю на увазі моделі з Севіл-Роу часів 1920-1930-х років, — можна допасувати їх до своєї фігури й вибудувати образ, який надавав схожості із Ґретою Ґарбо (принаймні я так сподівалася).

Мушу зауважити, що після війни жінки так не вдягалися.

Справді, у 1940-х роках жінки носили костюми чоловічого крою. Це вважалося мало не патріотичним. Та щойно війна скінчилася, жіночність узяла реванш. Близько 1947 року Крістіан Діор захопив світ моди своїми непристойно розкішними сукнями у стилі «нью-лук»: вони були приталені, з пишними спідницями, мали м’яку лінію плечей і підкреслювали бюст. «Нью-лук» демонстрував світові, що воєнний дефіцит уже позаду і тепер можна марнувати скільки завгодно шовку й мережива, просто щоб виглядати гарно, жіночно й ошатно. На одну-єдину сукню в стилі «нью-лук» могло піти до двадцяти метрів тканини. Спробуй вибратися у такому з таксі! Я терпіти цього не могла. По-перше, я не мала суперпривабливої фігури для такої сукенки. У штанах і блузках мої довгі ноги, прямокутний тулуб і малі груди завжди виглядали ліпше. Крім того, одяг мусив бути практичний. Я не могла працювати в сукнях такого пишного крою. Майже весь робочий день я проводила на підлозі: колінкувала над ескізами й повзала навколо клієнток під час примірок. Штани й туфлі без підборів давали мені необхідну свободу.

Тож я відмовилась від модних тенденцій і вдягалась по-своєму, так, як мене навчила Една Паркер Вотсон. І тому стала дивачкою. Не такою, як Марджорі, звичайно, та все ж трохи чудною. Однак я переконалася в тому, що мій однострій — штани з жакетом — чудово пасував для роботи з клієнтками. Коротка стрижка теж мала психологічні переваги.

Мій зумисне нежіночний образ засвідчував молодим нареченим (та їхнім матерям), що я для них у жодному разі не загроза й не суперниця. А це важило, бо я була жінка приваблива, а в моїй професії надмірна привабливість була ні до чого. Не можна затьмарювати собою наречену, навіть коли ти наодинці з нею в кімнаті для примірок. Вибираючи найголовнішу сукню у своєму житті, дівчата не хотіли, щоб у них за спиною стояла сексуальна жінка. Вони прагнули бачити неговірку, стриману кравчиню, з ніг до голови в чорному, готову виконувати всі їхні забаганки. Тому я й стала неговіркою, стриманою кравчинею — і то охоче.

У мене була ще одна дивна риса: я страшенно полюбила свою незалежність. Заміжжя ніколи не було в Америці таким фетишем, як у 1950-х роках, але мене воно просто не цікавило. Хтось би сказав, що я збилася з дороги, а то й узагалі збожеволіла. Однак труднощі воєнних часів додали мені винахідливості й упевненості в собі, а спільна справа з Марджорі — рішучості; тож, мабуть, я просто більше не вірила, що для того, аби досягнути багатьох цілей у житті, мені потрібен був чоловік. (Чесно кажучи, я потребувала його тільки з однією ціллю.)

Виявилося, що жити самій у квартирі над весільним салоном дуже навіть добре. Мені подобалося моє невеличке помешкання з двома мансардними вікнами, мініатюрною спальнею (вікнами на магнолію у провулку за будинком) і кухонькою, яку я власноруч помалювала у вишневий колір.

Разом із власним простором у мене дуже швидко з’явилися дивні звички, як-от струшувати попіл від цигарок у ящик для квітів за кухонним вікном, або вставати посеред ночі, вмикати всі лампи й читати детектив, або снідати холодними спагеті. Мені подобалось м’яко ступати квартирою в домашніх капцях — мої туфлі жодного разу не торкнулися килимка. Подобалося акуратно вишиковувати фрукти на блискучій кухонній стільниці замість кидати їх усі на купу в миску. Якби хтось сказав мені, що до цього милого помешкання вселиться чоловік, я сприйняла б це як вторгнення у мій дім.

Навіть так: мені почало здаватися, що, може, шлюб — не така вже й знахідка для жіноцтва. Обводячи поглядом усіх знайомих жінок, заміжніх понад п’ять чи десять років, я не бачила серед них жодної, чиєму життю я б заздрила. Коли романтичні почуття згасали, вони ніби перетворювалися на вічних служниць. (Одні служили своїм чоловікам охоче, інші ні — але ж служили.)

Чоловіки теж не були на сьомому небі від щастя, відверто кажучи.

Я б не помінялася місцем із жодною з тих жінок.

Ну добре, добре, задля справедливості скажу, що мені ніхто й не пропонував виходити заміж. Принаймні після Джима Ларсена.

Хоча мені здається, що 1957 року я ледве уникнула пропозиції руки й серця від старшого фінансиста, який працював у «Браун Бразерс Гарріман» — приватному банку на Волл-стріт, що потопав у приглушеній таємничості й казковому багатстві. То був храм грошей, а Роджер Олдермен — один із його верховних жреців. Він мав гідроплан, можеш собі уявити? (Навіщо комусь здався гідроплан? Може, він був шпигуном? Чи мав скидати провізію своїм військам на якомусь острові? Сміхота.) Він носив просто божественні костюми, скажу я тобі, а вродливий чоловік у свіжовипрасуваному й добре допасованому костюмі завжди має в собі щось таке, що змушує мене умлівати від бажання.

Словом, я так умлівала від