Елізабет Гілберт - Місто дівчат

І ця наука почалася одразу, щойно ми відкрили салон.

У перший тиждень до нас прийшла молода жінка. У руках вона тримала вирізку з нашою рекламою в «Нью-Йорк Таймс». (Марджорі намалювала двох гостей на весіллі, які милуються стрункою нареченою. Одна жінка каже: «Така ніжна сукенка! Вона з Парижа її привезла?» А друга відповідає: «Майже! Її пошили в L’Atelier, а там найгарніші сукні в місті!»)

Дівчина явно хвилювалась. Я принесла їй склянку води й показала кілька суконь, над якими тоді працювала. Вона відразу вподобала пишну, немов безе, сукенку, схожу на пухнасту літню хмару. Та була мов дві краплі води подібна до сукенки, в яку була вбрана струнка, як лебідка, наречена, зображена на нашій рекламі. Дівчина торкнулася омріяної сукні і аж розплилася на лиці від бажання. У мене стиснулося серце. Я знала, що та сукня їй не личитиме. Дівчина була низенька і кругленька — у такій сукенці вона б виглядала як зефірка.

— Можна її поміряти? — запитала вона.

Але я не могла цього допустити. Якби вона вдягнула її і глянула у дзеркало, то відразу побачила б, який безглуздий має вигляд, пішла б геть із мого салону й більше ніколи б не повернулася. Та це ще не найгірше. Мене не дуже хвилювало те, що я не продам сукню й не зароблю грошей. Мене турбувало ось що: я знала, що відображення у дзеркалі зачепить почуття дівчини — і то глибоко зачепить, тому хотіла вберегти її від цього.

— Сонечко, — якомога лагідніше сказала я, — ти дуже гарна. Але мені здається, що саме ця сукня тебе прикро розчарує.

Вона засмутилася. А тоді випростала свої плечики і мужньо сказала:

— Я знаю чому. Бо я дуже низенька, правда? І товста. Я так і знала. Буду опудалом на власному весіллі.

 Було в її словах щось таке, що вкололо мене просто в серце. Вразливість невпевненої у собі дівчини в салоні весільних суконь — ось усе, що треба, аби відчути дрібні, але такі жахливі прикрощі життя. Мені відразу стало шкода ту дівчину й захотілося їй допомогти, щоб вона більше ні секунди не страждала.

Крім того, Анджело, я ще ніколи не працювала зі звичайними жінками. Я роками шила вбрання для професійних танцюристок і акторок. І не звикла до простих дівчат з їхньою сором’язливістю й надуманими вадами. Багато жінок, з якими я досі мала справу, були закохані у свої фігури (і мали на це всі причини) й хотіли, щоб на них дивилися.

Я звикла до жінок, які скидали одяг і радісно витанцьовували перед дзеркалом, а не до тих, що кривилися від свого відображення.

Я забула, що на світі є не тільки марнославні дівчата.

Того дня перша ж відвідувачка мого салону дала мені зрозуміти, що пошиття весільних суконь геть відрізнятиметься від роботи в театрі. Бо юна істота перед моїми очима була не розкішною артисткою, а звичайною людиною, яка хотіла розкішно виглядати у день свого весілля й не знала, як цього домогтися.

А я знала.

Їй потрібна була проста сукня по фігурі, в якій вона б не губилася. Пошита з креп-атласу, щоб гарно лягла, але не обтискала. І не сліпучо-біла, бо дівчина мала рум’яне лице.

Ні, її сукня мала бути ніжнішого, кремового кольору, щоб згладити контраст. Їй потрібен був вінок із квітів, а не довга фата, що — знову ж таки — затулила б її. Рукави на три чверті, аби підкреслити її гарні зап’ястя й долоні. Ніяких рукавиць!

До того ж, подивившись на неї у вуличному вбранні, я відразу зауважила, де в неї талія (точно не там, де вона стягнула пояском сукенку, в якій прийшла), і зрозуміла, що її весільна сукня має спадати від талії, щоб створити ілюзію фігури, схожої на пісочний годинник. А ще я відчувала, що дівчина була така скромна, така неймовірно сором’язлива й самокритична, що не стерпіла б навіть найменшого декольте. А от її щиколотки — о, їх ми могли показати. Я вже знала, яку сукню їй пошити.

— Ох, люба моя, — промовила я й буквально взяла її під своє крило. — Не хвилюйся. Ми про тебе подбаємо. З тебе вийде казково чарівна наречена. Обіцяю.

Так і сталося.

Скажу тобі ось що, Анджело: я полюбила всіх дівчат, для яких шила сукні в нашому ательє. Всіх до одної. Сплеск любові й турботи до кожної дівчини, яку я вдягала на весілля, був однією з найбільших несподіванок у моєму житті Я любила їх навіть тоді, коли вони були надто прискіпливі й вередували. Вважала їх красунями, навіть якщо їх важко було ними назвати.

Ми з Марджорі почали займатися цією справою найперше для того, щоб заробити грошей. Другою причиною для мене було бажання вправлятися у ремеслі, яке незмінно давало мені задоволення. Третьою — те, що я не знала, чим ще займатися в житті. Та я й не підозрювала, що ця справа подарує мені надзвичайну радість: потужну хвилю тепла й ніжності, яку я відчувала кожного-кожнісінького разу, коли через поріг салону переступала ще одна схвильована наречена й довіряла мені своє дорогоцінне життя.

Іншими словами, ательє подарувало мені любов.

І я була безсила проти неї, розумієш.

Вони всі були такі юні, такі налякані й такі милі моєму серцю.

Розділ двадцять сьомий

Найбільша іронія долі, звісно ж, у тому, що ні я, ні Марджорі не були заміжні. Керуючи ательє, ми роками потопали у весільних сукнях і допомогли тисячам дівчат підготуватися до вінчання, а от нас самих заміж ніхто не кликав — і ми теж нікого не кликали. Таких, як ми, називали «вічними дружками». Але ж нас і за дружок не запрошували! «Помічниці наречених» — нам пасувала хіба така назва.

Ми обидві були дивачками, от у чому проблема. Принаймні такий ми собі поставили діагноз: надто шалені для шлюбу. (Ми часто жартували, що це буде гаслом для нашого наступного закладу.)

Те, що Марджорі була «з привітом», відразу впадало в око.

Справжня дивачка. І річ не тільки в тім, як вона вдягалася (хоча її вподобання в одежі були відверто чудернацькі).

Ішлося ще й про її зацікавлення. Вона вічно ходила на якісь курси: то східної каліграфії, то дихання — так-так, курси дихання! — у буддистському храмі на Дев’яносто четвертій вулиці. Або вчилася готувати йогурт, так що запах розлітався на цілий будинок. Вона любила авангардне мистецтво